ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА ЯК САМООРГАНІЗАЦІЯ ХУДОЖНЬОЇ СВІДОМОСТІ

судить про готовий твір, скільки самостійно творить його “на основі” текста. . . і має на нього не менше духовних прав, ніж письменник” [11, 201].

  Описана ситуація є закономірним результатом еволюції художньої літератури. Критика стає “більш, ніж критикою” внаслідок зміни самої природи художнього тексту, що відбувся у добу модерну і постмодерну. Художній текст класичної доби створювався і усвідомлювався як самодостатнє осмислене ціле, закони виникнення і сприйняття якого були даними a priori у писаному чи неписаному каноні. Саме для твору класичного (тобто домодерного) періоду розвитку літератури є справедливими слова В. Ізера: ”Дивно, але ми відчуваємо, що будь-який ефект підтвердження як, наприклад, вимога пояснювальних текстів, є дефектом літературного тексту”[5, 265]. Тут роль критики зводиться лише до налаштовування читача на адекватне сприйняття, до позахудожніх (психологічних, соціально-політичних тощо) коментарів та до хвали чи до претензій найзагальнішого характеру. Справа змінюється радикально з появою нового типу художніх текстів – “відкритих”, не замкнених на апріорний канон і, отже, несамодостатніх – таких, що вимагають критики як необхідного елемента власної структури. Ці тексти розбудовуються як “ланцюги” потоку свідомості, довільних символічно-метафоричних асоціацій і натяків, що потребують спеціального “розшифрування” (яке не завжди може дати і сам автор)

Тут вперше виникає теза про читача (критика), що розуміє твір (текст) краще за автора – так і повинно бути, інакше навіщо тоді критик? – тези про “співавторство”, “конфлікт інтерпретацій”, “смерть автора”, “деконструкцію” тощо. Отже, якщо в класичну добу літературний твір сам виступав як організатор і актуалізатор художньої свідомості читача і суспільства в цілому, не довіряючи цю роль нікому, – то тепер автор художнього тексту сам сприймає своє творіння як, грубо кажучи, “полуфабрикат”, що з самого початку очікує свого критика-інтерпретатора, без якого існування цього тексту буде або неповноцінним (у кращому разі), або взагалі втрачає сенс. Таким чином, функція організації художньої свідомості переміщується з твору на критику, з самого художнього тексту на його “розшифрування”. (Зрозуміло, переміщується не суцільно – мова йде про загальну тенденцію, про домінанту).

 Одним з головних наслідків цього процесу є те, що читач (критик) стає все більш зосередженим не на творі, а на самому собі, сприймаючи твір, насамперед, як зручний привід для саморефлексії. Тепер нового змісту насправді очікують не стільки від твору, скільки від власного підсвідомого, яке може бути “пробуджене” текстом, а особливо його “гештальтом”, створеним критиком. Як пише В. Ізер, “продукування значення літературних текстів, яке ми обговорюємо у зв’язку із формуванням “гештальт” тексту, не завжди спричиняє відкриття ще не пізнаного, яке може скористуватися активною уявою читача, але іноді викликає можливість о-мовлення нами самих себе і таким чином відкриття того, що ще недавно ухилялось від нашого розуміння” [Там само, 276]. Додамо до цього, що, на нашу думку, останній випадок не просто “іноді” відбувається, а є основною метою як читача, так і автора. До того ж, розбудова власного критичного “гештальт”-тексту є досить захоплюючою, по-справжньому творчою справою. Захоплення критика породжене боротьбою з хаосом і абсурдом, що тисне на свідомість при сприйнятті енігматичних текстів-“полуфабрикатів”—і подолання їх складає основну привабливість цього типу текстів, формуючи відповідний смак у читача і критика.

Перетворення художнього тексту з предмета самоцінного, “незацікавленого”(І. Кант) сприйняття на простий засіб, “інструмент” саморозуміння має і більш радикальне,

1 2 3 4 5 6 7

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні