ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА ЯК САМООРГАНІЗАЦІЯ ХУДОЖНЬОЇ СВІДОМОСТІ

крайнє вираження, коли критика літератури перетворюється в есеїстику “з приводу” літератури, що використовує її матеріал (образи, символи, сюжети) для розбудови власного дискурсу. Про цей тип критики писав Р. Барт, що її завдання – “не розкрити твір, що розпитується, а навпаки, якомога повніше покрити його власною мовою. . . Критика не “вшановує” істину минулого або істину “іншого”, вона займається створенням мисленнєвого простору сучасності”[2, 273-275]. У такому разі між твором автора і твором критика виникає певна конкуренція і відчуження. Відбувається “емансипація” критики від літератури, коли перша стає автономною сферою творчості, що використовує знакові елементи художніх текстів для розбудови власного синкретичного художньо-науково-філософсько-побутового дискурсу, який створює свій особливий спосіб світобачення.

Утім, усвідомлюючи історичну закономірність обох крайностей – як “розчинення” критичного дискурсу в художньому, так і навпаки, – слід, на нашу думку, реабілітувати той центр, що пов’язує між собою ці крайнощі, відчуженнями від якого вони є. Цим центром виступає первісна функція літературної критики як самоорганізації художньої свідомості.

Художня свідомість – це естетичне бачення й естетична оцінка світу та людини в їхніх найрізноманітніших проявах і аспектах. Художня концептуалізація дійсності ґрунтується на естетичному відношенні. . . Художнє узагальнення й відбувається як створення, “організація” естетичного відношення. Відображуючи дійсність, митець підходить до неї естетично, і ті, для кого він творить, сприймають цей підхід, цю естетичну організацію. . . Усі ідейні пласти художнього твору (філософські, політичні, моральні та інші) стають компонентами художнього образу настільки, наскільки “втягнені” митцем у сферу естетичного освоєнння світу” [3, 188 –189]

Отже, відповідно, основою і сутнісним “ядром” літературної критики має бути саме естетична оцінка твору – аналіз того, які саме естетичні якості об’єктивного і суб’єктивного світів знайшли у ньому своє відображення і перевтілення.

Художнє моделювання дійсності – це відтворення її сутнісних рис через призму її естетичних якостей. Життєві цінності, структурні інваріанти історичного буття і переживання подій стають елементами саме художнього вираження і художньої предметності настільки, наскільки вони є естетично специфікованими, тобто відтвореними в модусі їхньої естетичної оцінки. Отже, художність – це естетичність самої історії, спеціально відтворена образними засобами мистецтва; предметність мистецтва – це естетичний вимір історичної дійсності у всіх її вимірах – від матеріально-предметного, до ціннісно-смислового та ідеально-логічного. Саме естетичність інтегрує в собі всі елементи художньої предметності, у рамках якої вони набувають тієї естетичної якості, яку в повсякденному суб’єктивному сприйнятті і переживанні мають лише випадково. Мистецтво, таким чином, є спеціальним механізмом, що “примушує” людину сприймати історію і себе в естетичному модусі. Але, з іншого боку, естетичне в мистецтві не є самоціллю, а лише функцією, засобом інтенсифікації ціннісної і моральної свідомості людей, процесів смислотворення в духовно-практичному житті особистості. У чому полягає естетична якість сущого, естетичний аспект його буття? Естетичний аспект буття сущого полягає у його організованості за законами Краси. Як пише Т. О. Савілова, краса – “це не предикат естетичного, не атрибутивна його характеристика. Предикатів і атрибутів може бути багато. А без краси естетичного просто немає і не існує жодного його предикату. Разом з тим, естетичне враховує і те, що краса перебуває у постійній взаємодії з не-красою. При цьому виникають найрізноманітніші ситуації. Естетичне і є діалектика краси, взаємодія краси і не-краси. . . Позитивні елементи естетичного, з нашої точки зору, і є краса. У своєму

1 2 3 4 5 6 7

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні