Ліна костенко - поезії

Ліна Костенко «А затишок співає, мов сирена»

 

А затишок співає, мов сирена.

Не треба воску, я не Одіссей.

Вже леви ждуть, і жде моя арена.

Життя, мабуть,— це завжди Колізей.

 

І завжди люди гинули за віру.

Цей спорт одвічний віднайшли не ми.

Тут головне — дивитись в очі звіру

і просто — залишатися людьми.

 

Коли мене потягнуть на арену,

коли на мене звіра нацькують,

о, я впізнаю ту непроторенну

глупоту вашу, вашу мстиву лють!

 

Воно в мені, святе моє повстання.

Дивлюся я в кривавий ваш туман.

Своїм катам і в мить свою останню

скажу, як той найперший з християн:

 

— Мене спалить у вас немає змоги.

Вогонь холодний, він уже погас.

І ваші леви лижуть мені ноги.

І ваші слуги насміялись з вас.


Ліна Костенко «Виходжу в сад, він чорний і худий. . . »

 

Виходжу в сад, він чорний і худий,

йому вже ані яблучко не сниться.

Шовковий шум танечної ходи

йому на згадку залишає осінь.

 

В цьому саду я виросла, і він

мене впізнав, хоч довго придивлявся.

В круговороті нефатальних змін

він був старий і ще раз обновлявся.

 

І він спитав: — Чого ти не прийшла

у іншу пору, в час мого цвітіння?

 

А я сказала: — Ти мені один

о цій порі, об іншій і довіку.

 

І я прийшла не струшувать ренклод

і не робить з плодів твоїх набутку.

Чужі приходять в час твоїх щедрот,

а я прийшла у час твойого смутку.

 

Оце і є усі мої права.

Уже й зникало сонце за горбами —

сад шепотів пошерхлими губами

якісь прощальні золоті слова

. .


Ліна Костенко «У присмеркові доброї дібровості»

 

У присмеркові доброї дібровості

пшеничний присмак скошеного дня.

На крутосхилах срібної дніпровості

сідлає вічність чорного коня.

 

Киреї хмар на плечах має вічність.

Вони пливуть кудись на Чигирин.

Я хочу в степ. Я хочу в непоміченість.

По саму душу в спокій і полин.

 

Отак брести. А тиша — як в соборі

з давно-давно загубленим ключем.

Холоне степ, і невкипілі зорі

рогатий жук виймає рогачем.

 

А там — Дніпро, аж ген до Базавлука,

аж за пороги й далі за лиман.

Об цілий світ спіткнулася розлука

і йде на нас, страшна, як Тамерлан.

 

А ти десь там, за даллю вечоровою,

а ти десь там, за морем тишини,—

так владно, так повільно вичаровуєш

мене із ночі, з тиші, з далини…


Ліна Костенко «Стояла груша, зеленів лісочок»

 

Стояла груша, зеленів лісочок.

Стояло небо, дивне і сумне.

У груші був тоненький голосочок,

вона в дитинство кликала мене.

 

Ми з нею довго в полі говорили,

не чули навіть гуркоту доріг.

Мої важкі, мої щоденні брили

старий Сізіф тим часом постеріг.

 

Стояли ми одна супроти одної.

Ні з чим не крились, не хотіли йти.

Вона боялась осені холодної,

а я боялась шуму й суєти.

 

Удвох ми з нею слухали зозульку.

І хмари йшли, як нетутешній дим.

Сізіф курив свою гіркущу люльку,

йому хотілось бути молодим.