Лінгвоцид

показники. Від 1926 до 1989 року російське населення України збільшилось із 2 677 166 до 11 355 582 осіб, тобто на 8 678 416 осіб ( у 4,2 раза), а українське -- після всіх возз'єднань!— з 23 218 860 до 37 419 053 (в 1,6 раза).

До таких наслідків, звісно, призвів не тільки геноцид 30-40-50 років, а й лінгвоцид та етноцид, особливо в сусловсько-брежнєвські часи.

Етнічний склад населення України змінювався не на користь корінної нації найрізноманітнішими методами. Так, лише в 1933 році з Горьковської, Івановської та інших областей було переселено в Україну 117149 осіб. В оперативному зведенні Всесоюзного переселенського комітету при Раді Народних Комісарів СРСР на ім'я начальника ГУЛАГу тов. Вермана повідомлялось: "План перевезення колгоспників на Україну виконано на 104,7%". Оперзведення йшло під грифом: "Срочно. Секретно". Очевидно, вожді партії, у якої, як відомо, "не було таємниць від народу", боялись, щоб міжнародна громадськість не довідалась, що землі виморених голодом українців заселяються росіянами.

Про характер національної політики більшовицької імперії в Україні свідчить і ставлення Москви до українських комуністів. До 1933 року українці становили лише третину від загальної кількості членів Комуністичної партії (більшовиків) України. В результаті "чистки" за цей рік кількість українців у партії стала ще меншою, оскільки 27 тисяч українців були позбавлені партквитка. А це означало, що на керівних посадах у республіці майже не залишилось українців. Уже в 1935 році Постишев зізнався, що "члени Комуністичної партії України почали деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою" (О

Субтельний). Прикметне, що вперше українцеві було дозволено посісти посаду Першого секретаря ЦК Компартії України аж у 1953 році. Доти комуністами України керували "дети разных народов".

Наші західні сусіди, маючи не менший апетит на українські землі, на щастя для нас, не мають ні свого Сахаліну, ні Сибіру, ні хоча б Півночі, щоб за їх допомогою звільняти для себе життєвий простір в Україні. В іншому ж їхня демографічна політика щодо українців суттєво не відрізнялась від політики нашого "старшого брата".

Так, на "східні креси", тобто на загарбані Польщею українські землі, за двадцять міжвоєнних років було переселено десятки тисяч поляків із наданням їм землі та всіляких привілеїв. Тільки у 1919 - 1929 роках з Польщі прибуло 77,2 тисячі осадників, яким було виділено понад 600 тисяч гектарів української землі. В Галичині і на Волині поляки володіли 50 % землі; українці ж не мали ніякої можливості для працевлаштування і змушені були масово емігрувати з рідного краю.

Поляки, як колись Катерина II, заохочували змішані шлюби. Відомий польський географ Ромер доводив на конференції у Парижі, де країни Антанти вирішували долю Західної України, що русини добре почуватимуть себе в складі Польщі, про що свідчить кількість змішаних подруж.

З етнічної групи лемків поляки робили окремий народ, для чого звільнили з роботи всіх учителів-нелемків, а 1938 року запровадили у школах замість української літературної мови вивчення лемківської говірки.

Після другої світової війни в Польщі залишилось 19500 кв. км території, споконвіку заселеної українцями: Лемківщина, Надсяння, Підляшшя, Холмщина. Там проживало 1061920 українців. Із них біля половини було

Схожі роботи