Лінгвоцид

переселено до СРСР, а решту виселено (операція "Вісла") на західні землі, які відійшли до Польщі від Німеччини. Українські родини насильно розміщували "врозсип" між поляками, не більше 3-4 родини в одну місцевість, щоб вони (українці) не мали можливості спілкуватись, організовувати школи, церковні громади і т. ін. Так здійснювався принцип "етнічної однорідності Польської держави" (В. Мокрий).

У 1924 році в Румунії вийшов закон, у якому говорилось, що румуни, котрі "загубили матірну мову", мають давати дітям освіту в школах з румунською мовою викладання. Не важко здогадатись, що тими забудькуватими "румунами" вважались українці.

На Закарпатті, що в міжвоєнний час входило до складу Чехословаччини, за двадцять років кількість чехів зросла від нуля до 19 тисяч, і в 1931 році тут уже було 158 чеських шкіл (на 425 русинських, тобто українських). "Заносилося на перспективу чехізації краю" (Ю. Шевельов).

А ось приклад з території, що тепер належить до "східної діаспори". У пореволюційні роки на Кубані було більше як 200 українських шкіл, в районах виходили українські газети, в Кубанському педінституті був український факультет. Після сталінського голодомору 1932 - 1933 років (голодомор був і в РРСФР, але тільки в тих районах, де проживали українці) все це було ліквідовано. В обезлюднені станиці завезли селян із російських закутків. А із запровадженням у сільській місцевості паспортизації всі кубанці були записані росіянами (Л. Угрюмов, "Українське слово", 1992, 2 квітня). Українців масово записували росіянами в Криму, в Донбасі та інших місцях.

Лінгвоцид через привілеї для панівної мови і її носіїв

"Дивне відчуття охоплювало тут (у Молдові. — В

І. , Я. Р. -В. ) того, хто приїжджав із Росії! Бувши навіть часто хоч і дурнем, він виявлявся в пошані. Йому російську не треба було вчити" ("Огонек", 1990, № 52, с. 13). А хіба в Україні було не так?

Будь-які спроби змінити статус української мови викликали шалений опір не лише можновладців і обивателів, а й певної частини вчених, у тому числі й філологів. Для прикладу наведемо слова мовознавця, члена-кореспондента АН СРСР О. Трубачова: "Чи етично скарги про становище української мови починати з того, що вона "не є державною" (з листа Ю. Заплетіна, Ужгород)? Чи не вимагає цей товариш привілеїв, котрих явно не має російська мова ?" Бач, чого етім хахлам захотілось!

Зовсім недавно, у першій половині 80-х років, було запроваджено положення, за яким учителі російської мови проводили уроки не з цілим класом, а в підгрупах і одержували зарплатню на 15% більшу, ніж учителі національних мов. Цей дискримінаційний захід посилив відчуття другосортності рідної мови, її упослідженості.

Не лише у нанайців "молодь наша своєї мови встидається. Заговориш, зразу кричать: не ганьби нас!" ("Огонек", 1991, № 4, с. 17). Не лише іжорець Гур'єв відчуває мазохістські радощі від того, що його мова невдовзі відімре ("Литературная газета", 1989, 1 березня). На таких манкуртів не бідна й ненька Україна.

Коли минулого століття наш краянин Н. Кукольник тільки вимагав заборонити малоросійську мову (заодно, правда, польську і німецьку — в остзейських губерніях), то на очах нашого покоління Щербицький і вся піраміда, яку він вивершував, доклала максимум зусиль до

Схожі роботи