Лінгвоцид

їх із сільських місцевостей, не утворювати нових містечок і заважати економічному зростанню єврейства. (. . . ).

12. Узагалі на різні посади не допускати людей, котрі коли-будь, хоча б і в далекому минулому, мали стичність із українським елементом".

У підросійській Україні директори гімназій мали обов'язок давати кураторові шкільної округи таємну "референцію" про кожного абітурієнта: якою мовою він користується в розмові, чи дбає про вдосконалення себе в російській мові, чи виявляє відданість Росії і взагалі до всього російського. У миргородській гімназії був напис: "Въ стенахъ гимназіи строго воспрещается воспитанникамъ говорить на малорусскомъ наречіи".

Подібна, тільки більш жорстока політика провадилась і в пізніші, "пожовтневі", часи. Першими, хто підлягав масовим репресіям тридцятих років, були викладачі української мови, літератури, історії. Не диво, що й нині, наприклад, у Вінницькому обласному науково-методичному центрі народної творчості з 26 співробітників українською мовою володіють тільки шість" ("Культура і життя", 1991, 29 липня).

Лінгвоцид через освіту

Чия освіта, того й мова. Про цю стару істину добре знали й керувались нею всі вороги українського народу на всіх його розшматованих теренах і в усі часи. "Кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають у межах нашої вітчизни, безперечно, повинно бути обрусіння",— писав, наприклад, у 1870 році міністр освіти Росії Д. Толстой. Саме через освіту йшов головний напрям удару по нашій мові

"Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися на своїй мові — він стане учитися на чужій — і наша народність загине з освітою народу", — писав на початку 60-их років минулого століття М. Костомаров. Російські правителі і їхні чиновники в Україні прекрасно це усвідомлювали за сто років до цих слів Костомарова і сто років після них. І робили все для того, щоб українці "загинули з освітою", тобто за допомогою російськомовної освіти.

Навіть один із міністрів народної освіти Росії констатував, що заборона української мови, "значно утруднюючи поширення серед малоруського населення корисних знань шляхом . видання зрозумілим для селян наріччям книг, заважає піднесенню нинішнього низького його рівня". Звертаємо увагу читача на слово "нинішнього": на початку XX століття серед українців 87 відсотків було неписьменних, а в XVII столітті письменними були майже всі.

Колись депутати Думи ухвалили, щоб навчання для інородців у школі провадилось їхніми рідними мовами: польською, латиською, татарською, киргизькою, черкеською, чеченською і навіть — "на сміх" (!) — єврейською. "Але українцям і на сміх не схотіли позволити" (М. Грушевський). Серед причин депутати Думи називали і те, що "українські селяни самі не просять української школи". Нині, майже через дев'яносто років, шовінізмофренік Круглов, депутат Республіки Крим, твердить, що українці півострова не потребують української школи. А щоб це довести, однодумці Круглова розгромили недільну українську школу в Севастополі.

П. Струве писав, що "створення середньої і вищої школи з малоросійською мовою викладання було б штучною і нічим не виправданою розтратою психічних сил населення". "Населення" ж до подібних застережень не прислухалось. Воно знало, що "відсталість українців щодо писемности в порівнянні з іншими народами, що заселяли Російську Україну, — це безпосередній наслідок русифікаційної політики

<< 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 >>

Схожі роботи