Лінгвоцид

царського режиму" (С. Сірополко). Тому "населення" вперто домагалося національної школи, на що російський уряд відповідав у своїй звичній манері — заборонами і переслідуванням. Так, лише куратор П. Зілов від 1905 до 1912 року закрив 12 приватних гімназій, звільнив 32 директорів та 972 учителів, а 822 учителів "перевів" до інших шкіл. Коли 1905 року 1400 студентів Київського університету подали петицію з вимогою відкрити в університеті 4 кафедри україністики з українською мовою викладання, ректор відповів, що університет — це "загальнодержавна інституція" і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської.

Чорносотенець професор І. Сікорський поширював думку: українська і російська мови ніби-то різняться фонетично (фізично), але збігаються духом (психологічно). Існування паралельних мов є розкіш, якої природа не терпить. Отже, українську мову треба заборонити.

Оскільки повного паралелізму між мовами насправді ніколи не буває, то в радянські роки українську мову почали "паралелізувати" до російської, щоб не лише російським шовіністам, а й українцям вона видалася непотрібною.

"Та ось я перед вами російськомовний українець. Як запхали мене в сім років у російську школу, а потім у російський інститут, так і став я російськомовним",— пише відомий публіцист Володимир Коваленко.

На окупованій Польщею Волині, Поліссі й Холмщині у міжвоєнний час не було жодної української школи. У Галичині відкрити початкову українську школу можна було за умови, що в населеному пункті мешкає мінімум 25% українців і коли було щонайменше 40 нотаріально засвідчених заяв батьків. Щоб відкрити польську школу (при костьолі) достатньо було двох польських сімей на село

У відносно ліберальний (геноциду таки не було) хрущовсько-брежнєвський період кількість дітей, що навчались в українських школах, неухильно зменшувалась. Цей процес продовжувався аж до самого скону СРСР. Якщо в 1985—1986 навчальному році українською мовою навчалось 48,2% дітей республіки, то в 1990—1991 році частка таких дітей зменшилась до 47,9%. За п'ять років "перебудови" приріст контингенту російськомовних учнів перевищив приріст українськомовного контингенту в 2,7 раза.

Коли врахувати, що українці складають нині майже 73 % населення України, то кожна третя українська дитина позбавлена можливості навчатися рідною мовою. Жодної української школи немає в Криму, де проживає щонайменше сімсот тисяч українців. У процентому відношенні це більше, ніж росіян в Україні в цілому. Однак за кримським ''Законом про освіту" обов'язковим предметом є лише російська мова, а українська, як і кримськотатарська, вивчатиметься "за бажанням". Задовольнити це "бажання" можливості немає, тому що українська мова у шкільних навчальних планах відсутня, є тільки один урок літератури — на вибір між українською і кримськотатарською.

Уявімо собі подібне ставлення до російської школи і російської мови! Як на це реагували би російські парламентарі, російський уряд та інші захисники прав "русскоязычного населения"! Українці ж мовчать. Мовляв, не те було — в кущах пересиділи. Дай Боже пересидіти і на цей раз. Може, й справді "хто терпен — той спасен"?

Немає або майже нема українських шкіл у містах Сходу і Півдня України, що зовсім не заважає російським ура-патріотам лякати публіку українізацією і боротись за . . . права російської мови, або, як вони делікатно висловлюються, "за пропорційність мов".

<< 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 >>

Схожі роботи