Людина в економіці

під сумнів навіть збереження і розвиток людської цивілізації.

Проте приходить розуміння необхідності відновлення та послідовного дотримання принципу гармонійного співіснування людини і природи. Людина навчається відновлювати навколишнє середовище, яке вона зіпсувала чи майже знищила своєю господарською діяльністю, бережливо ставитися до природи, насамперед – до природних ресурсів. Екологія все більше впливає на розвиток виробництва, економіки в цілому.

Соціальне середовище людської діяльності визначається сукупністю соці­альних (суспільних) відносин (стосунків) людей. Серед них виділяють еконо­мічні, а також політичні, культурні, духовні, соціальні, ідеологічні, правові, екологічні, науково-технічні та інші. Господарську (економічну) діяльність лю­дей визначають економічні відносини.

Економічні відносини – стосунки між людьми з приводу виробництва, роз­поділу, обміну і споживання життєвих благ.

Економічні відносини утворюють систему, цілісність якої визначається їх загальною економічною природою і діалектичними взаємозв’язками.

Економічні стосунки людей пронизують усі сфери економіки – як вироб­ництво, так і розподіл, обмін та споживання, утворюючи основу для розвитку інших суспільних відносин людей. Економічні відносини визначають своєрідні «правила гри» господарської діяльності.

У системі економічних відносин насамперед виділяють соціально-еконо­мічні та організаційно-економічні відносини.

Соціально-економічні відносини – стосунки між людьми з приводу власно­сті на ресурси (фактори) виробництва і життєві блага

Отже, соціально-економічні стосунки – це відносини власності.

Власність – відносини між людьми, що відображають певну форму при­власнення життєвих благ, і особливо – форму привласнення засобів вироб­ництва (тобто володіння, розпорядження та користування ними).

Об’єктами власності стають засоби виробництва і життєві блага, а її суб’єктами, тобто власниками, – окремі особи, групи людей, підприємства, установи, держава.

Власність – категорія історична. Однак людство знає тільки два типи власності – власність особисту і власність колективну. Водночас, згадані типи власності втілюються в різноманітних формах.

Форма власності – критерій, що характеризує власність за ознакою су­б’єкта власності, тобто визначає, кому належать різноманітні об’єкти влас­ності.

Критеріїв форм власності є кілька.

За критерієм привласнення (хто привласнює) виділяють індивідуальну, колективну і державну форми власності.

За критерієм права власності (права на володіння, розпорядження і вико­ристання) розрізняють приватну, спільну і державну власність.

Історично першою була общинна власність (насамперед – на землю), але під впливом прогресу продуктивних сил і суспільного поділу праці (спеціалі­зації виробництва) з’явилась приватна власність (власність окремої особи чи сім’ї). З розвитком економіки, особливо ринкової, відбувалася еволюція приват­ної власності, яка з часом модифікувалася у більш гнучку і пристосовану до ринку форму – корпоративну власність (акціонерну власність), а також у партнерську власність (власність партнерів, які утворюють спілку). Згодом утворилися також державна (власність держави у цілому) та муніципальна власність (власність органів місцевої державної влади), а також інтегрована власність (тип власності, у якому поєднуються різні її форми; наприклад, при­ватна і державна тощо).

Виходячи з цього, можна виділити сукупність форм власності у сучасній економіці:

загальнонародна власність, яка має загальну і однакову доступність для усіх членів суспільства (насамперед – власність на природні ресурси);

державна власність, яка охоплює ресурси надр, підприємства і установи, які підпорядковані

1 2 3 4 5