Макс Фріш - швейцарський прозаїк, драматург і публіцист

п'єси - "Бідерман і палії" (1958), "Андорра" (1961) і "Біографія" (1967) - та два романи: "Гомо Фабер" (1957) і "Нехай мене звуть Гантенбайн" (1964). Називаючи свої п'єси-притчі "моделями", М. Фріш сам становить типову "модель" сучасного популярного письменника - способом життя, суспільним темпераментом, навіть зовнішнім виглядом. Він, як і раніше, відчуває глибоку пристрасть до нових країн і людей, багато подорожує, виступаючи з інтерв'ю й доповідями, у яких вузькопрофесійні питання поступаються значним політичним, філософським, етичним явищам; М. Фріш миттєво реагує на будь-які важливі події, що відбуваються у світі, його оцінки не завжди безперечні, але завжди продиктовані доброю волею. На сторінках "Леттр франсез" і "Вечірньої Москви", "Іноземної літератури" чи "Нью-Йорк тайме" нерідко з'являється його портрет - високе чоло, високо підняті роздумом брови, лукавий прищур уважних очей за скльцями окулярів, незмінна люлька у вольовому роті - обличчя-"модель", типова особистість письменника "постнігілістичної" епохи.

   У будь-якій статті, нарисові, монографії про М. Фріша, у будь-якій енциклопедичній довідці про нього поряд із загальними міркуваннями про те, що М. Фріш піддає аналізу кризу сучасної західної цивілізації, неодмінно буде названа й така риса, як проблема ідентичності. Зазначена проблема поставлена майже у всіх відомих нам творах М. Фріша. Недосвідчений читач, мало знайомий з духовною ситуацією сучасного Заходу й з інтелектуальними "поверхами" сучасної західної літератури, буде, може, неабияк здивований. А тим часом М. Фріш далеко не перший і не єдиний, зрозуміло, хто цілком самостійно знайшов той болючий нерв нашого століття.

   Проблема ідентичності нерозривними нитками пов'язана з цілим комплексом проблем буржуазного суспільства новітньої формації, і насамперед з так званим відчуженням особистості

Феномен відчуження, що досяг апогею при фашизмі, своїм корінням сягає в самісіньку природу капіталістичних відносин. Наслідки цього явища позначилися на всіх галузях життя людини, значно видозмінивши його психологічний вигляд. Вузький обрій, периферійність праці людини, відлученої від споглядання широкої перспективи, приводили до фетишизації абстрактностей, до полохливої й боязкої залежності від анонімних сил, персоніфікованих у державі. Слово й діло розділилися, провалля між ними заповнили ілюзії, фантасмагоричні нав'язливі видіння, сомнамбулічні кошмари, що становлять зміст свідомості, ущемленої мерзенністю світобудови. Сейсмографом цих явищ у художній літературі є романи Достоєвського. Ще до цього вони були зафіксовані в трактатах датського філософа К'єркегора, який виявив тенденцію до "масового божевілля", здійсненого сторіччя тому. К'єркегор надав поміченій ним драмі відчуження в душі людини універсальних рис, простежених ним аж до Сократа. Запропонований К'єркегором вихід - прорив до особистого містичного Бога через знаходження власної, що не зводиться до трафарету, індивідуальної екзистенції,- при всій своїй практичній безплідності знайшов відгук серед багатьох дрібнобуржуазних філософів нашого століття.

   Зосередивши свої спостереження на індивідуумі, замкнувши душею окремої людини суб'єктивну недугу, К'єркегор не зміг виявити причин відчуження. Це вперше зробив Маркс, який розкрив соціально-економічне підґрунтя цього явища й указав на його конкретно-історичну обумовленість. Маркс переконливо довів - а наступний хід історичного розвитку підтвердив його правоту,- що перебороти відчуження можна, тільки опираючись на соціалістичні перетворення.

   Поділ праці призвів до розщеплення особистості. Щоб вижити, людина повинна була продавати частину себе - свою працю. її характер диктувався попитом. У сфері інтелектуальної праці це означає, що напрямок роботи,

1 2 3 4 5 6