Макс Фріш - швейцарський прозаїк, драматург і публіцист

а багато в чому і її результати, задані правлячою верхівкою, визначені тим, що їй вигідно. Особистість розпадається на дві половинки. Одна з них "на роботі", інша "удома". На роботі, наприклад, вигідно утверджувати тлінність земного існування, моральну велич страждання й т. ін. Страждати у ярмі своєї домівки - боронь боже. Камю говорить, що він не бачив, щоб хтось умирав за онтологічний аргумент. Сучасний філософ на Заході може стверджувати доброту поміркованого й невибагливого стоїцизму, але спробуйте зазіхнути на його професорську платню. Сократ дав себе отруїти, Діоген сидів у бочці, Демокрит вирвав собі око, Бруно зійшов на багаття - але сучасний філософ, людина епохи відчуження, тільки глузуватиме над такою єдністю слова й діла.

   Єдність слова й діла надихалася у колишніх філософів вірою в можливість перетворення дійсності. Сучасні ідеалістичні школи при всьому їхньому формальному розходженні незмінно сходяться в одному: у зневірі в цю можливість. Дійсність насправді жахлива й огидна (такий розповсюджений висновок). Але до неї можна пристосуватися (прагматизм). Можна уповати на Бога й загробне життя (неотомізм та інші релігійні течії). Можна посилатися на споконвічний і жорстокий природний стан (Фрейд, Юнг). Можна, зрештою, наважитися на романтичний індивідуальний бунт (екзистенціалізм) або впасти у відчай і убити себе (теж екзистенціалізм). Та не можна лише одного - змінити існуючий стан речей.

   Так зовнішня множинність ідей легко піддається простій інтеграції

Так само ілюзорна й хибна воля вибору в суспільстві, як вибір живої людини між різними мертвими масками, вибір "я" між різними формами "воно", користуючись термінологією екзистенціалістів. Цей вибір визначений ситуацією тотального відчуження на Заході, що породжує в людині небачені форми мімікрії й хамелеонства. Людина перетворюється на рідку плазму, готову заповнити будь-яку форму, щоб пристосуватися й вижити. Література, що відбиває цей стан, стає такими собі лаштунками, де постійно міняють костюми (Фелікс Круль Томаса Манна), "приміряють історії, як одяг" (Гантенбайн Макса Фріша).

   Можна по-різному уявляти собі мисливця за черепами, але важко уявити, щоб він слухав Моцарта або Баха. Важко було до XX століття. Фашистська державна машина перетворила тисячі аматорів високого й витонченого на професійних убивць. "На роботі" вони мучили, вішали, катували; "удома" - довіряли мольбертові або скрипці свої сентименти. Наполювавшись за черепами, вони зворушувалися "божественними" звуками сі-мінорної меси, як персонаж того ж "Намісника". "Білява бестія" Гейдріх грав на скрипці не що-небудь, а Моцарта - от закінчений образ відчуження, "модель", що дотепер мучить М. Фріша (останній збірник його публіцистичних статей).

   В кінці 60-х - початку 70-х років творчість швейцарця Фріша здобула світове визнання. Він - почесний доктор Нью-Йоркського й Чикагського університетів, лауреат Шиллеровської премії, премії німецьких видавців. Фріш багато подорожував. У 1966 і 1986 роках відвідав Радянський Союз. Упродовж всього творчого шляху письменник вів і публікував щоденники, котрі стали коментарем до його художньої творчості.  

   "Санта-Крус"

   До кола проблем творчості Макса Фріша вводить його перша п'єса "Санта Крус", яка також дає уявлення про характерні особливості його драматургічної поезії, про так звані моделі. Термін "модель" відображає, за Фрішем, дві сторони його художніх конструкцій. По-перше, їх екстремальний характер, відповідно до самої

1 2 3 4 5 6