Масова двомовність

деякої міри поспішні тенденції рекомендаційного характеру відносно функції російської мови в культурному й суспільно-політичному житті окремих мов Радянського Союзу».

Це незначне словесне пом’якшення формулювань не змінило, проте, суті мовної політики і жодною мірою не пом’якшило практичного курсу на посилену асиміляцію.

Загрозу, яка постала перед майбутнім рідної мови, а відтак і нації, гостро переживали кращі представники української інтеліґенції. У грудні 1964 р. Василь Стус пише А. Малишкові листа, кожне слово якого пронизує біль від враження майже тотальної денаціоналізації Донбасу: «Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш, в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще» [1].

Тоді ж Іван Дзюба пише працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Поширювана в численних самвидавських копіях, вона зіграла величезну роль у пробудженні національної свідомості в масово зденаціоналізованому соціумі. В 60-х роках в Україні розгорнувся сильний опозиційний рух інтелігенції, провідною ідеєю якого була боротьба за національно-культурне відродження, проте невдовзі рух було жорстоко придушено.

У добу Брежнєва компартійна влада повернулось до майже сталінських, лише замаскованіших, методів боротьби з інакодумцями. Дисиденти, що наважувались відкрито виступати проти імперської мовної політики, були репресовані. На 24-му з’їзді КПРС у березні 1971р. Л. Брежнєв оголосив національне питання вирішеним і висунув тезу про нову історичну спільноту — радянський народ. Український партійний ідеолог В. Маланчук у 1972 р. писав: «Нації є історичною категорією, мають минущий характер, і їх зникнення у віддаленому майбутньому невідворотне» [2].

У 70-х роках форсування «об’єктивного процесу зближення націй» на Україні продовжилось. Здійснене протягом 70-х — першої половини 80-х років витіснення української мови з системи освіти ілюструють статистичні дані 1987р

На цей час в Україні у 4500 російських школах навчалося більше половини всіх учнів. У Києві з 300 тисяч учнів українською мовою навчалося тільки 70 тисяч [3].

Активізувалось витіснення української мови з вищої освіти і науки. Викладання у професійно-технічних училищах і вищих навчальних закладах, за винятком окремих гуманітарних предметів, переведено на російську мову. Цей процес не оминув навіть Галичини. На сході й півдні російська мова остаточно заступила національну у сфері наукового спілкування. У цей період набула поширення практика русифікації видань через етап двомовності, коли українське видання паралельно дублювалось російською мовою з мотивацією «збільшення попиту» і поступово зменшувався тираж або й зовсім ліквідовувався україномовний варіант. Наприклад, випуск другого видання УРЕ у 12 томах, який було розпочато у 1974 р. і завершено в 1985 р. , на відміну від першого видання, було здійснено паралельно українською і російською мовами з великою перевагою у тиражах російської версії. Цей принцип було застосовано до популярної газети «Вечірній Київ», наукових видань Академії наук тощо. На 1988 р. майже всі наукові журнали з точних і природничих наук виходили російською мовою.

Між 1969 і 1980 роками загальна кількість журналів, що виходили українською мовою, знизилася з 46% до 19%, між 1958 і 1980 роками відсоток книжок, що виходили українською мовою, впав з 60% до 24% [4].

Протягом 70-х — початку 80-х років українську мову було витіснено з театрів. Із семи Театрів юного глядача лише один Львівський театр був україномовний. З 50 театрів-студій, створених на Україні на початку 80-х років, тільки дві були українськими. Російськомовними були і всі театри музкомедії на Україні [5].

1 2 3 4 5