Механізм вогнепального поранення

Механізм вогнепального поранення

Рани від вогнепальної зброї мають характерні риси. Це, пе­редусім, тяжка загальна реакція організму і часті ускладнен­ня таких ран гнійними і гнильними процесами, загоєння їх за­тягувалося на довгі терміни, летальні наслідки спостерігали­ся частіше, ніж від поранень холодною зброєю.

Несприятливий перебіг ранового процесу при вогнепальних пораненнях був особливо чітко помітним, якщо в ході бойових дій одночасно зустрічалися рани як від холодної, так і від вог­непальної зброї.

Тяжкий перебіг вогнепальних ран пояснювали різноманітни­ми теоріями. Раніше припускалося, що у разі вогнепальних по­ранень разом із снарядом, що ранить, у рану потрапляють ча­сточки пороху, які отруюють тканини в зоні ранового каналу (Віго). Ця теорія була спростована французьким хірургом Амбруазом Паре.

Пізніше пропонувалося багато інших теорій щодо цього пи­тання, які нині мають лише історичний інтерес.

Так, свого часу існувала теорія опіку, яка пояснює особли­вості перебігу вогнепальних ран тим, що куля під час проход­ження крізь тканини внаслідок перетворення механічної енергії на теплову нагрівається, спричинюючи опік тканин. Згодом багато авторів експериментально довели, що температура кулі під час проходження крізь тканини підвищується незначно і не може спричинити опіку тканин, які оточують рановий канал.

Теорія, що пояснює особливості вогнепальної рани розбризку­ванням розплавленої свинцевої кулі при ушкодженні кістки (Ріхтер), була спростована після появи куль, вкритих оболонкою.

Теорія повітряної контузії (Мельзенс), за якою вважалося, що основні руйнації тканин завдаються проникненням у рану стиснутого повітря, також проіснувала недовго. Було доведе­но, що повітряні потоки, зокрема порохові гази, чинять вплив тільки при пострілах впритул.

Особливе місце належить теоріям, які грунтуються на спо­стереженнях за дією вогнепального снаряда в тканинах. Це те­орія неправильного обертання (Фогель) і деформації кулі (Де­лорм і Шавасс). Російські хірурги (Є. В. Павлов, В. А

Тіле), вивчаючи ці явища, дійшли висновку, що неправильне обертан­ня (перекидання) і деформація кулі можуть лише посилювати її ушкоджуючу дію, але не є основними чинниками в механізмі вогнепального ураження.

Наприкінці минулого сторіччя виникла теорія гідравлічної дії. Родоначальником її є Буш, але остаточно вона була сфор­мульована Кохером, Регером і Брунсом. За цією теорією, під час проникнення снаряду, що ранить, у живі тканини в них ви­никають умови, як у гідравлічному пресі, де поршень, рухаю­чись, створює в рідині тиск, який передається стінкам цилінд­ра за законом Паскаля в усі сторони з однаковою силою.

Прихильники цієї теорії пояснювали гідравлічним ефектом надзвичайно великі руйнації внутрішніх органів при незначно­му вхідному отворі, що характерно для порожнинних поранень. Разом із гідравлічним тиском великого значення надавали ка­лібру й швидкості снаряда, що ранить.

Проти гідравлічної теорії механізму ушкодження при вогне­пальних пораненнях виступило багато російських хірургів (Є. В. Павлов, В. А. Тіле й ін. ). Вони переконливо довели не­спроможність цієї теорії, оскільки руйнації тканин по мірі про­сування крізь них снаряда стають все більшими, тимчасом як за законами гідравлічної теорії вони мали б розповсюджува­тися рівномірно.

Наприкінці XIX ст. майже одночасно були сформульовані теорія ударної дії (В. А. Тіле) і гідродинамічна теорія (Колер і Шьорнінг) механізму утворення вогнепальної рани. Сьогодні деякі автори схильні

1 2 3 4 5 6