Між містом і селом - мобілізаційні здатності українського руху напередодні революції

Між містом і селом - мобілізаційні здатності українського руху напередодні революції

Один із провідних українських діячів початку ХХ ст. Євген Чикаленко у своїх спогадах розповів про епізод, пов’язаний з відкриттям пам’ятника Котляревському в Полтаві у 1903 р. Всі гості, які їхали на це відкриття, помістилися у двох залізничних вагонах. Оскільки вони представляли чолових діячів українського руху, то, як жартували, у випадку аварії поїзда цьому рухові прийшов би кінець.

Скарги на ворожість адмністрації і погірдливість російського суспільства, нечисельність і пасивність української інтеліґенції, брак сили і грошей були постійною темою у писаннях східноукраїнських патріотів початку XX ст. Вони з заздрістю дивилися на успіхи своїх єдинокровних братів по іншу сторону Збруча, вважаючи, що там українці уже стали державною нацією і почувають себе господарями на власній землі. У їхньому середовищі ходив гіркий жарт: чому нас не приєднає до себе Британська імперія? – тоді за десять років ми б уже були готові відокремится від неї.

Російська влада послідовно блокувала розвиток українського національного відродження. Українська мова стала мовою або неосвічених селян, або освічених, але дуже малочисельних національних діячів-“дисидентів”. За твердженням того ж Чикаленка, на початку ХХ ст. у Києві нараховувалося всього вісім інтеліґентих сімей, які попри заборони і зневаги, розмовляли українською: Луценки, Грінченки, Антоновичі, Лисенки, Старицькі, Косачі, Шульгини і його власна. Український національний рух у Російській імперії до 1917 р. був представлений порівняно нечисельною групою міських інтелектуалів, які, за винятком останнього передреволюційного десятиліття, були цілковито відрізані від свої потенційної соціальної бази – українського селянства.

В історичних працях вважається прийнятним писати про відсталість і запізнілість українського руху у підросійській Україні у порівнянні з Галичиною [2]. Однак таке порівняння має обмежену пізнавальну вартість

Бо, очевидно, для виявлення внутрішнього потенціалу обидвох рухів галицьких українців варто порівнювати з чехами, словаками та ін. народами Австро-Угорщини, а наддніпрянських українців – з білорусами, вірменами, грузинами фінами та ін. неросійськими національностями Російської імперії. Щобільше, для розуміння динаміки національного руху підросійській Україні коло паралелей слід розширити і на інші партії й угрупування, що діяли на її території. Так, порівняння географічної сітки кадетської та російської соціал-демократичної партій – цих без сумніву, найсильніших опозиційних партій, з українськими національними організаціями у 1905-1907 рр. показує характерну спільну рису у розвитку недержавних політичних структур: це були нечисельні міські структури, розсіяні серед величезного селянського моря[3].

Традиційною особливістю російського політичного режиму було те, що в ньому держава була все, а суспільство – нічого. Будь-яка ініціатива, яка виходила за рамки держави, сприймалася як потенційно антидержавна. Як влучно висловився відомий історик марксизму Лешек Колаковський, Російська імперія була “державою, в якій. . . не було чіткої роздільної лінії між літературною критикою й вбивством”[4]. Тому про український рух у Російській імперії точніше говорити не як про “відсталий” і “недорозвинутий”, а як про “заарештований (як майже кожний політичний рух і партія) у своєму зародку.

Те, що український рух на початку ХХ ст. стояв перед потребою національного усвідомлення селянства, теж не було свідченням його катастрофічної відсталості. Французький історик Южен Вебер у своїй широко відомій книжці “Зі селян –

1 2 3

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні