Міжнародне культурне співробітництво

Міжнародне культурне співробітництво

До здобуття національної незалежності українська культура була майже ізольованою від зовнішнього світу свого роду подвійним бар’єром: перший – це так звана “залізна завіса”, характерна для всіх комуністичних держав, а другий бар’єр був специфічним для неросійських республік СРСР і полягав у тому, що практично всі контакти з іноземними культурами мали санкціонуватися московським „центром”, і значна частка цих контактів відбувалася лише через посередництво російської мови та культури.

Винятком, хай і частковим, були культурні контакти з іншими радянськими республіками та, меншою мірою, з іншими соціалістичними країнами, особливо з тими, що мали з Україною тісні історичні й культурні зв’язки, - наприклад, Польщею, Болгарією. Культурне співробітництво з сусідніми „братніми” країнами істотно полегшувалося тим, що багато українських митців, письменників, вчених, діячів культури традиційно мали тісні творчі й особисті контакти з польськими, грузинськими, литовськими, молдавськими, болгарськими та російськими митцями, письменниками, вченими. Втім, ці контакти людей культури „не дотягували” до статусу повноправного культурного співробітництва між націями й країнами.

Той факт, що Українська РСР вважалася державою-засновником ООН та ЮНЕСКО, небагато важив, оскільки контакти з ЮНЕСКО відносилися до компетенції Міністерства закордонних справ Української СРСР, що фактично було просто регіональним відділенням „союзного” МЗС у Москві. Свідченням того, наскільки слабо могла впливати Україна на співпрацю в рамках ЮНЕСКО, можна вважати відсутність українських пам’яток у Списку Світової культурної спадщини ЮНЕСКО аж до 1989 року.

Становище почало змінюватися тільки наприкінці 1980-х рр., коли горбачовська перебудова зруйнувала “залізну завісу” та скасувала монополію московського „центру” на міжнародні культурні зв’язки. Українські митці отримали можливість широко презентувати свої твори за кордоном, а українське суспільство отримала вільний доступ до сучасної світової культури в усьому її різноманітті. Ще одним важливим результатом набутої відкритості до світу стала активізація контактів з українською діаспорою на Заході.

Внаслідок набуття Україною незалежності Міністерство культури України стало повноправним суб’єктом міжнародного культурного співробітництва. Отже, його досвід у цій сфері поки що є доволі коротким, тому головні цілі міжнародного культурного співробітництва важко вважати досягнутими.

Згадані головні цілі можна сформулювати таким чином:

  • інтеграція української національної культури до світового культурного простору;
  • формування привабливого міжнародного іміджу України засобами української культури та культурної спадщини;
  • використання активних міжкультурних контактів задля зміцнення позиції України на міжнародній арені;
  • зміцнення культурних та міжлюдських зв’язків з українською діаспорою по всьому світі;
  • просування українського культурного продукту на міжнародний культурний ринок.

Стислий аналіз здобутків та втрат міжнародного культурного співробітництва України за останні 15 років дозволяє дійти висновку, що головними „активами” української культури в міжнародному контексті можна вважати:

  • існування видатних мистецьких шкіл та окремих яскравих митців у таких сферах, як академічна музика, хореографія, театр тощо, які довели свою конкурентоспроможність на міжнародному рівні;
  • наявність багатої культурної спадщини, хай і недосить відомої за кордоном, але потенційно привабливої для зарубіжних туристів, учених, митців;
  • певний досвід, хоча й не дуже масовий, вдалої участі в міжнародних мистецьких фестивалях, конкурсах, виставках.

Як головні чинники, що ускладнюють міжнародне культурне співробітництво України, слід констатувати:

1 2 3