Мовлення_к.р

лише особливе завдання – стримувати нас від помилок. Однак єдине, чим заперечні судження поступаються перед стверджувальними в плані інформативності, це те, що для їхнього сприйняття, за свідченнями експериментальних досліджень, потрібен довший відрізок часу (Г. Кларк). Це й зрозуміло, якщо врахувати, що структурна репрезентація заперечних суджень, зазвичай, складніша порівняно з їхніми стверджувальними корелятами. Проте інформація, яку несуть заперечні судження, може бути не менш важливою в пізнавальному плані, ніж інформація в стверджувальній формі, тому що іманентні властивості досліджуваних об'єктів можна відобразити і в заперечній формі.

Заперечне судження здійснює дві функції. По-перше, воно заперечує істинність попереднього стверджувального судження, а по-друге, засвідчує суперечність – основу протиставлення предикатів двох суджень (Н. Васильєв). У логіці, поряд з іншими семантичними відношеннями, розрізняють два види протиставлення – контрарність та контрадикторність. Два судження p і q перебувають у відношенні контрарності, якщо вони не можуть бути одночасно істинними, тобто якщо хоча б одне з них (або й обидва) є хибними. Заперечні судження завжди несумісні між собою. Однак вони не обов'язково заперечують одне одного. Заперечення поняття сумний не обов'язково імплікує поняття веселий. Для цього існує сильніше відношення протиставлення, а саме – контрадикторності. Два судження p і q вважають контрадикторними, якщо одне з них обов'язково істинне, а інше – обов'язково хибне.

У лінгвістичних теоріях сприйняття заперечення набагато суперечливіше, ніж у логіці (пор. Дж. Ґрінберґ, Л. Горн, В. Г. Адмоні, Н

Г. Озерова, В. Н. Бондаренко, Н. А. Булах, О. В. Падучева, Й. Якобз), хоча вплив логіки відчутний майже в усіх концептуальних підходах до досліджуваної категорії. Це й зрозуміло, адже логічні форми, які відображають особливості людського мислення, сформувалися внаслідок його еволюції і мають універсальний характер. Матеріалізовані у мові, логічні структури стають доступними для аналізу, а типові вияви логічного мислення зазнають граматикалізації. Кореляція логічних та мовних форм має еволюційний характер: у процесі розвитку мислення може в новий спосіб комбінувати мовні засоби. Однак і мова як достатньо самостійна система, достосовуючись до навколишнього світу, зазнає регулярних прогресивних та регресивних змін. Так забезпечується постійний взаємозв'язок між логічними та мовними категоріями.

Аналіз лінгвістичних концепцій категорії заперечення дав змогу констатувати, що суперечливі підходи до визначення суті заперечення зумовлені передусім багатогранністю цього мовного феномену, його взаємодією з іншими категоріями – предикативністю, модальністю, просодикою, оцінкою тощо. Без сумніву, заперечення дотичне до зазначених категорій, але йому властиві й специфічні ознаки, які творять його іманентну суть. Ядро мовної категорії заперечення формується логічним запереченням – оператором, який перетворює зміст речення на протилежний. Однак об'єктивний аналіз заперечних речень диктує потребу розмежовувати щонайменше чотири автономні сфери дії заперечення – синтаксичну, семантичну, прагматичну та просодичну, в рамках яких заперечення набуває відповідної специфічної характеристики. Сферу дії заперечення в роботі визначено як фрагмент речення, який зазнає відповідної (семантичної, синтаксичної, прагматичної чи просодичної) модифікації під впливом заперечення.

Окрім зазначених операційних ділянок заперечення, у семантичній репрезентації заперечних структур важливу роль відіграє поняття сфери впливу заперечення на позначення широкої чи вузької ділянки його семантичної дії, залежно від того, чи інші оператори або сирконстанти зазнають впливу заперечення (широка сфера впливу заперечення) чи, навпаки, заперечення потрапляє під їхній вплив (вузька сфера впливу заперечення).

Заперечення тісно пов'язане зі своїм позитивним протичленом – ствердженням. Разом вони утворюють бінарну опозицію, маркованим протичленом

1 2 3 4 5 6 7

Схожі роботи