Мовлення_к.р

якої є заперечення. Маркованість заперечення виявляється і в плані формальної репрезентації – у вигляді морфологічно складніших конструкцій, і в плані семантичної інтерпретації та процесу сприйняття заперечних структур слухачем або читачем.

Заперечення поряд із ствердженням належить до категорій,

Наявних на всіх етапах розвитку мов у формі системи відповідних експлікаторів заперечного значення. Тому цілком мають рацію ті лінгвісти, які зараховують заперечення до мовних універсалій (Л. Горн, Й. Якобз, Й. Р. Пейн, В. Н. Бондаренко, О. Єсперсен, В. З. Панфілов). Як відомо, залежно від сфери застосування, мовні категорії можна об'єднати у три класи: 1) категорії мовного використання, або прагматичні категорії, 2) категорії мовного значення, або семантичні категорії, та 3) категорії мовної форми, або морфо-синтаксичні категорії (Е. Брюч). Феномен заперечення в тому, що його можна зарахувати до кожного із зазначених класів, оскільки специфічних ознак цієї категорії достатньо для того, щоб визнати її і прагматичною, і семантичною, і морфо-синтаксичною категорією.

Закріплення за запереченням статусу прагматичної категорії продиктоване його універсальною здатністю задовільняти комунікативну потребу реалізації таких мовних актів, як відмова, відхилення, протест, незгода, спростування тощо (В. Гайнеманн)

Кожна мова має у своєму арсеналі засоби для досягнення зазначеної комунікативної мети найефективнішим шляхом. Хоча прагматика заперечення не покриває всього змісту поняття заперечення, вона є одним із важливих його аспектів.

Зрозумілими і правомірними є спроби визначити мовне заперечення як універсальну семантичну категорію, основу якої формує значення протилежного. Логіко-семантичний підхід, застосований у дисертаційному дослідженні, якраз і дає змогу обґрунтувати універсальність категорії заперечення, ядром якої є формально-логічне заперечення, значення якого можна звести до формулювання хибно, що p. Одним із найважливіших теоретичних здобутків у дослідженнях проблематики заперечення стало висунуте у формальній логіці та адаптоване для теоретичної лінгвістики твердження про те, що запереченню може підлягати лише пропозитивний зміст цілого речення (Б. Рассел), а не окремої його частини. Ця ідея відкидає поширене в лінгвістиці твердження про те, що заперечна частка синтаксично і семантично пов'язана з окремим словом. Традиційна граматика вважає, що формальний поділ речень за місцем заперечення збігається з семантичним, тобто речення з предикатним запереченням є одночасно семантично загальнозаперечним, а речення із запереченням будь-якого іншого, відмінного від предиката члена речення, – частковозаперечним (О. М. Пєшковскій). Однак, якщо звести всі види заперечення до одного логічного оператора, виникає сумнів щодо того, чи має сенс традиційний поділ заперечних речень на загально- та частковозаперечні. Навіть за умови збереження традиційної класифікації, її критерії потребують уточнення: не можна безпосередньо пов'язувати лінійне розташування заперечного експонента зі сферою його семантичного впливу в реченні. Модель співвідношення 1:1 між синтаксисом та семантикою, принаймні у разі заперечення, неприйнятна. Це стосується однаковою мірою слов'янських, германських та романських мов.

У традиційних роботах із проблематики заперечення ця категорія найчастіше характеризується як морфо-синтаксична, на підставі того, що кожна з відомих мов має у своєму арсеналі формальні (передусім морфологічні) засоби для передачі інформації про те, що зміст речення є хибним. Формальна ж репрезентація таких засобів дуже різниться від мови до мови. Тому про універсальність заперечення як морфо-синтаксичної категорії може йтися радше в тому значенні, що в реченні (його універсальній моделі) заперечення характеризується чітко визначеною структурною позицією, яка може незначною мірою варіювати (Й. Огалла) і має статус самостійної функціональної проекції.

У сучасній лінгвістиці взаємозв'язок мови та культури

1 2 3 4 5 6 7

Схожі роботи