Мовна норма - категоріальне поняття культури мови

накладають обмеження на можливості, що надає система. Ці норми також є обов'язковими, але відхилення від них інколи не таке очевидне, як порушення норм першого типу: у тих випадках, коли мовець вживає форму чи конструкцію, яка допускається системою мови, але відсутню в її структурі, він користується утворенням, що врешті теоретично не суперечить основним законам даної мови, він вживає те, чого немає в мові, але що могло б у ній бути. Ці два типи норм ототожнюються з внутрішнім "об'єктивним" аспектом норми, на відміну від зовнішнього, "аксіологічного" аспекту норми, пов'язаного з прийняттям тих чи інших засобів мовного вираження як правильного, зразкового.

Пізніші формулювання більшою чи меншою мірою ґрунтувалися на визначенні норми С. Ожеговим. Детальний аналіз висловлювань про норму міститься у збірнику Інституту російської мови "Актуальные проблемы культуры речи" (АПКР, 1970). У ньому простежується еволюція поглядів на норму за останні 60-70 років і поряд зі зведенням існуючих визначень пропонуються нові, уточнені визначення.

Сьогодні теоретичні проблеми мовної норми досліджуються у різних лінгвістичних центрах (ПНСЛЯ, 1976; Абрэмбска-Яблонска, 1972; Падлужны, 1973; Cienkowski, 1978; НЗЛ, 1988).

Власну багату традицію має вивчення норми в українському мовознавстві (Гладкий, 1927; Сулима, 19281; Сулима, 19283; Синявський, 1931; Жовтобрюх, 1968; Пилинський, 1968; Пилинський, 1969; Пилинський, 1972; Москаленко, 1972; Москаленко, 1974; Пилинський, 19762; Франко З. , 1981; Єрмоленко, 1990 та ін. ).

Звернемось до 20-х років нашого століття, часу особливого розвою українознавства. М. Сулима у статті "Проблема літературної норми в українській мові" пише: ". .

літературна норма — конче потрібна річ, літературної мови" (Сулима, 19283, 132). Питання норми порушується на сторінках часописів "Шлях освіти", "Життя й революція", "Молодняк".

У 1927 році у Харкові відбулася правописна конференція, яка заклала підвалини нормалізації української мови. Одним з найдіяльніших її учасників був професор О. Синявський. Його підручники тисячами розходилися по Україні, численні розвідки з проблем мовної культури друкувалися в наукових журналах. Синтезом граматичних праць вченого стали "Норми української літературної мови" (Синявський, 1931). Як зазначає у передмові до цієї книги (1941 року видання) В. Сімович, з "твору ясно зарисовуються шляхи, якими праця для повної нормалізації літературної мови йде й далі йтиме" (Сімович, 1941, 4).

Дослідження поняття мовної норми в українському мовознавстві з 60-х років дає змогу досить чітко окреслити лінгвістичну і соціально-історичну сутність норми, виділити її основні ознаки, найголовніші аспекти її вивчення.

Сучасне розуміння норми висуває цілий ряд важливих теоретичних проблем, а саме: ознаки літературної норми, взаємовідношення норми і літературної норми, взаємовідношення норми і системи мови, стабільність і змінність норми, варіантність норми, норма і кодифікація, типологія мовних норм, критерії літературної норми.

Незалежно від різниці у поглядах окремих мовознавців і цілих лінгвістичних шкіл (української, російської, празької, польської та ін. ) усі дефініції норми так чи інакше неодмінно вказують на її суспільний характер. Суспільний характер норми виявляється ще сильніше, ніж суспільний характер мови. Мовна норма нерозривно пов'язана з якимось колективом мовців, а на вищому щаблі — як норма літературної мови — з певним людським суспільством, з усіма його інституціями аж до держави включно. З цього насамперед випливає, що кожна мова може мати

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні