Мовна норма - категоріальне поняття культури мови

не одну, а кілька норм, або кілька територіальних чи соціально-групових варіантів норми, а це дуже важливо для розуміння процесу формування літературної мови та її функціонування у певному соціумі.

Ще більшу залежність від суспільно-історичних факторів виявляє літературна норма як відібрана і соціально закріплена частина "загальномовної" норми. На основі формулювань С. Ожегова, Ю. Бєльчикова та французького вченого Ж. Марузо М. Пилинський виводить найбільш прийнятне для нас визначення літературної норми. "Норма літературної мови — це реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі і нормі мови і становить єдину можливість або найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співвідносних фактів загальнонародної (національної) мови в процесі спілкування" (Пилинський, 19761, 94).

Імпліцитно норма виступає у вигляді зразка, чи, точніше, текстів, які вважаються зразковими. У цій своїй іпостасі норма виявляється у неявній, несформульованій, неописаній формі, становить, так би мовити, річ у собі. При цьому вплив подібних текстів підтримується загальним вживанням. Експліцитно, у явному вигляді, сформульованою, норма постає перед носіями мови в кодифікації.

2. Ознаки літературної норми.

Визначальною ознакою літературної норми у порівнянні з нормою нелітературного утворення (наприклад, діалекту), що відзначав ще Б. Гавранек у 1938 році, є з мовного погляду її впорядкована структура і внутрішня диференціація (відповідність системі мови), а з соціального погляду — більш високий ступінь її загальнообов'язковості. Сучасна лінгвістика висунула на перший план співвідношення понять "норми" і "системи" (чи "структури" мови)

Найбільш яскраво це виявилося в теоретичних побудовах Л. Єльмслева і Е. Косеріу.

У роботі "Langue et parole" (1942) Л. Єльмслев запропонував три підходи до мови (langue): а) на рівні схеми, коли мова розглядається як чиста форма; б) на рівні норми, де мова постає як матеріальна форма і в) на рівні узусу, де мова виступає як сукупність навиків, прийнятих в даному суспільстві (Звегинцев, 1960, 56).

Прагненням подолати соссюрівську дихотомію "мова — мовлення" пройнята схема, запропонована Е. Косеріу, його тріада "мовлення — норма — система", що генетично пов'язана з системою рівнів Л. Єльмслева. У теорії Е. Косеріу поняття "норма" і "система" насамперед гранично чітко розмежовані і визначені: "В структурах, з яких складається мова, важливо розрізняти те, що є нормальним, або загальним (норма) і те, що є функціональним і дано в протиставленні (система)" (Косериу, 1963, 173). Норма, як вказує вчений, з певного погляду ширша за систему, оскільки вона містить більшу кількість ознак (наприклад, наявність в українській мові напівпом'якшених губних приголосних є позиційною нормою, проте не входить до фонологічної системи мови). Але, з другого боку, норма є вужчою, ніж система: вона визначається тими параметрами, які допускає система. Система — це "система можливостей", вона охоплює ідеальні форми реалізації певної системи, тобто техніку й еталони для відповідної мовної діяльності; а норма включає моделі історично вже реалізовані за допомогою цієї техніки і за цими шаблонами. Е. Косеріу разом з тим підкреслює, що звичайно ці "можливості" не існують і пізнаються тільки тому, що в значній своїй частині виявляються реалізованими. Як писав Л. Булаховський, "ніколи, ні в яку епоху не були і не можуть бути використані до

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні