Мовна норма - категоріальне поняття культури мови

видаються з першого погляду значною мірою стихійними. Це пояснюється складністю цих процесів, про що свідчать окремі ґрунтовні дослідження норм окремих періодів розвитку української літературної мови або окремих її стилів.

Конкретні мовні норми мають різну стійкість, міцність. Є норми, які в принципі не порушуються носіями мови. Наприклад, ніхто не помиляється у відмінюванні значної частини лексем, при визначенні родової належності багатьох іменників, в узгодженні прикметника з іменником і т. д. Стійкі норми зберігають стійкість мови. Однак мова живе і розвивається. Її життя здійснюється як у діахронії (одні норми відходять у минуле, інші народжуються), так і в синхронії (змагаються між собою різні варіанти, які претендують стати одною нормою).

Дуже активно під безпосереднім впливом живомовної стихії відбувається проникнення в літературну мову нових наголосів, які починають вживатися паралельно зі старими нормативними, а інколи й повністю їх витісняють.

Найбільш стійкою літературна норма є на синтаксичному рівні. Її еволюційний розвиток зумовлений перш за все потребами суспільної комунікації, причому значні зміни відбуваються не в самому наборі синтаксичних засобів, а в способі й частоті вживання цих засобів.

Лексика, як найрухливіша складова частина (рівень) мовної системи, тісно пов'язана із суспільно-історичним розвитком народу

Слова з'являються услід за новими предметами і явищами, коли виникає потреба їх номінації, і поступово зникають разом з ними або набувають нових значень.

Безперечним є той факт, що стосовно мовної системи мовна норма характеризується сталістю, певною "консервативністю", а стосовно стилістики вона є категорією змінною (мається на увазі функціональне розшарування норми). Основні тенденції змін норми, за визначенням М. Пилинського, такі: 1) норми переходять з одного функціонального стилю до іншого у зв'язку з суспільними причинами (незважаючи на їх розподіленість за основними стилями) — розширюється спільний фонд норм у зв'язку з розширенням суспільних функцій літературної мови; 2) відбувається зближення норм усної і писемної мови (і мовлення), зокрема в галузі слововживання, вимови, словозміни тощо; 3) норми сучасної літературної мови дедалі більше орієнтуються на книжні стилі: науковий, публіцистичний, офіційно-діловий, а не лише на художній, як це спостерігалося в час формування нової української літературної мови на народній основі; 4) триває все ж вузька стилістична спеціалізація варіантів норм, особливо варіантів регіонального або діалектного походження (Пилинський, 19761, 54–55).

Говорячи про історичні зміни у мові взагалі і в літературних нормах зокрема, слід пам'ятати, що інтра– та екстралінгвістичні фактори цих змін виступають разом, у діалектичній єдності.

Характерною ознакою літературної норми є варіантність. Варіантність мовленнєвих засобів "виявляється" в тому чи іншому використанні (виборі, відборі) співіснуючих у мовній системі однозначних елементів. Там, де немає можливості вибору, немає і проблеми норми. Дещо розширює цю тезу М. Жовтобрюх: "Питання норми пов'язується з існуванням у мові не одного, а кількох однозначних або синонімічних елементів, що перебувають в опозиції до інших однорідних елементів її системи. Варіантність норми дозволяє кожному мовцеві добирати саме ті її засоби, з допомогою яких він може якнайкраще висловити свої думки і почуття" (Жовтобрюх, 1967, 56).

Отже, у вузькому значенні за варіантні вважаються ізофункціональні засоби тієї ж мови щодо всього рівноцінні, не диференційовані. У ширшому значенні варіантами є пари

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні