Мовна норма - категоріальне поняття культури мови

і трійки засобів, один із яких несе додаткову інформацію чи смисловий відтінок, стилістичне навантаження.

Варіантність належить мові інгерентно. Варіанти норми можна розглядати насамперед з погляду походження, що великою мірою визначає їх місце у мові. У конденсованому, хоча й не дуже чіткому, вигляді джерела виникнення нормативних варіантів, переважно на матеріалі німецької і російської мов, розкриває Н. Семенюк. З наведених нею міркувань випливають принаймні чотири основних джерела варіантних нормативних реалізацій: 1) паралелізм системних можливостей мови та історичні зміни, які відбуваються в її системі; 2) гетерогенність літературної мови; 3) природні процеси старіння мовних норм і поява інновацій; 4) проникнення явищ розмовної мови (Семенюк, 1970, 568–569).

Можливість кількох нормативних реалізацій у кожній мові закладена в особливостях її системи і структури, але сама поява таких реалізацій цілком залежить від особливостей функціонування мови у певному соціумі, від складу і структури цього суспільства. Отже, навіть кількість основних типів варіантів норми є неоднаковою в різних мовах.

У лінгвістичній літературі причину виникнення варіантності вбачають переважно у впливі некодифікованих сфер мови на літературну мову.

Як відомо, на практиці не завжди перемагає новий ("периферійний") варіант. О. Леонтьєв запропонував таку схему: 1) диференціація варіантів — семантична чи функціональна (закріплення в різних стилях чи сферах мови); 2) "рух" у бік витіснення старого варіанта новим; 3) "рух" у бік витіснення нового варіанта старим. Розвиток норми "передбачає тимчасове співіснування елементів і вибір одного з них" (Леонтьев, 1966, 12) (точніше — вибір чи спеціалізацію)

Серед факторів, від яких залежить характер нормативних варіантів, М. Пилинський виділяє давність і стійкість літературних традицій. Як правило, великою варіантністю відзначаються літературні мови, що тільки формуються чи cформувалися порівняно недавно. Варіантні форми здебільшого ще позбавлені в таких мовах виразного функціонального навантаження. Пізніше, у зв'язку з виробленням і стабілізацією єдиних літературних норм, спостерігається виразне зменшення кількості допустимих у літературній мові варіантів. Згодом відбувається новий розвиток варіантних реалізацій, але вже стилістично диференційованих.

В українській мові можна виділити такі типи варіантів: 1) хронологічні (діахронічні), 2) регіональні, 3) стилістичні, 4) контактні. Останній тип виділяється не всіма лінгвістами, тому зупинимось на його характеристиці.

Контактні варіанти проникають в узус мовних утворень з ослабленою нормою (у побутово-розмовну мову, у мову молоді, в сленг); у літературну мову — в комунікативну сферу, яка за внутрішніми законами комунікації менше піддається впливу норми; частково у публіцистику. Вони не проникають у ті тексти мови, які є безпосередніми зразками літературної норми (особливо, коли норма стійка). Контактні варіанти часто виникають в узусі української мови, яка функціонує поряд з близькоспорідненою російською, що призводить до так званого суржику: міроприємство (замість захід), приймати участь (замість брати участь) та ін.

Під варіантністю норми ми розуміємо існування варіантних засобів у літературній нормі на її синхронному зрізі.

Варіанти слова — це видозміни того самого слова, що регулярно відтворюються і зберігають тотожність морфолого-словотвірної структури, лексичного і граматичного значення та розрізняються або з фонетичного боку (вимовою звуків, складом фонем, місцем наголосу чи комбінацією цих ознак), або формотворчими афіксами (суфіксами, флексіями). Найбільш поширеними є такі варіанти слів: акцентуаційні (беззхисний — беззахсний,

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні