Мовознавство стародавнього світу

граматика нагадує ідеальну фор­малізовану схему і є породжувальною за своїм характером (у норму входило те, що могло породжуватися на основі правил Паніні). Породжувальний характер правил також пов'язаний з уявленням про мову як систему (в Європі про це заговорили не раніше XIX ст. ).

Паніні вважають і родоначальником індійської діалектології (у своїй граматиці він звертає увагу на діалектні особливості Східної Індії), а також першим мовознавцем, який застосував зіставний метод; (у бага­тьох випадках зіставляє санскрит із ведичною мовою). Граматика Паніні впродовж двох тисячоліть була зраз­ком опису класичного санскриту.

(. Інші давньоіндійські граматисти Яска (V ст. до н. е. ), Вараручі (III або II ст. до н. е. ), Катьяяна (III ст. до н. е. ), Патанджалі (II ст. до н. е. ), Бхартріхарі (V—VI ст. н. є. ) розвивають учення Паніні. Зокрема, вони виділяють чо­тири частини мови — ім'я, дієслово, прийменник і част­ку. Слово ділять на основу і закінчення. В іменниках визначають сім відмінків: називний, родовий, даваль­ний, знахідний, орудний, місцевий і ablativus, але нази­вають їх за порядком розташування: перший, другий, третій і т. д. Детально описують звуки, класифікуючи їх за фізіологічним принципом. Слова ділять на склади. Складотворчим вважають голосний звук.

Давньоіндійські вчені започаткували ідею історич­ного розвитку мов і їх порівняльно-історичного вивчен­ня. Так, Вараручі вивчав пракрити й дійшов висновку, що вони постали з однієї мови — санскриту

Отже, він застосував^юрівняльно-історичний метод задовго до то­го, як його стали використовувати в Європі.

Мовознавці Давньої Індії також укладали словники. Ще в V ст. до н. є. Яска склав коментарі до Вед — пояс­нення незрозумілих слів. Однак найвідомішим словни­ком є словник Амари — «Амаракоша» (V ст. н. е. ). Цей словник укладений за кореневим принципом, тобто в ньому наведено тільки корінь слова: vid- «знати», tud «штовхати»,рас- «варити», bhar- «нести».

Давньоіндійські вчені не тільки описували мову, а й досліджували її філософські проблеми. Бхартріхарі вивчав співвідношення речення і судження (обчислю­вав трансформації одного судження, за яких будь-яке судження еквівалентне іншому з погляду логічного змісту), роль слова у мові (виділив слово як абстракт­ний інваріант, особливу духовну сутність, тобто як одиницю мови, і слово як конкретну одиницю мов­лення).

Датський мовознавець Вільгельм-Людвіг Томсен зазначав, що «висота, якої досягло мовознавство інду­сів, цілком виняткова, і до цієї висоти наука про мову в Європі не могла піднятися аж до XIX ст. , та й то навчившись багато чого в індійців» [Томсен 1938: 10].

2. Давньокитайське мовознавство

Перші мовознавчі праці в Китаї належать до І ти­сячоліття до н. е. Так, у V ст. до н. є. з'явилися тлума­чення незрозумілих слів у давніх текстах, а також пра­ці про зв'язок між словом і властивостями позначува-ного ним предмета чи явища. У III ст. до н. є. китайці дійшли висновку, що назва нерозривно пов'язана з позначуваним, і так виникала теорія «виправлення імен», тобто вибору імені, яке б відповідало позначува-ному. Наприклад, якщо правління імператора було невдалим, девіз правління оголошували «неправиль­ним» і змінювали. Вважалося, що людина, яка займає певне соціальне становище, повинна поводитись відпо­відно до назви цього становища.

У II ст. до н. є. було

1 2 3 4 5 6 7