Мовознавство стародавнього світу

е. ), де вперше подано впорядковану латинську граматич­ну термінологію, яка стала основою термінології су­часного мовознавства. Пізніше з'являються два варіан­ти (поширений і скорочений) граматики латинської мови Елія Доната (прибл. 350 р. н. є. ) і найповніша граматика латинської мови Прісціана (прибл. 526— 527 pp. н. е. ). Обидва підручники майстерно написані й служили 1000 років (аж до середньовіччя) в Європі як зразкові граматики латинської мови. За їх взірцем створювали граматики живих європейських мов.

Внесок римських мовознавців у граматичну теорію полягає в тому, що вони вивели з частин мови член (ар­тикль), якого немає в латинській мові, ввели вигук, від­крили новий відмінок — аблятив і числівники поділи­ли на кількісні та порядкові. Вивчаючи ораторське мис­тецтво, вони глибоко досліджували і стилістику на всіх мовних рівнях (фонетичному, морфологічному, лексико-семантичному, синтаксичному, а також на рівні тексту). Прикладом є підручник із красномовства «Institutio oratoria» («Ораторські настанови») Марка-Фабія Квінті-ліана (прибл. 35 — 96 pp. н. е. ).

4. Давнє арабське мовознавство

Арабське мовознавство досягло великих успіхів в епоху халіфату (VII—XII ст. ). Халіфат був багатонаціо­нальною державою, в якій проживали перси, сирійці, греки, євреї та інші народи. Його територія охоплю­вала Аравію, Передню Азію, Північну Африку та Пі­ренейський півострів. Державна політика була спря­мована на арабізацію всіх народів, що населяли краї­ну

Цьому сприяла підтримувана державою релігія — магометанство (іслам).

Стимулом розвитку арабського мовознавства було тлумачення Корану (релігійного вчення, писаного чи укладеного Магометом у першій половині VII ст. ) і бо­ротьба проти засмічення літературної мови.

Арабські вчені були ознайомлені з багатьма досягнен­нями індійських і грецьких філологів. Спираючись на ті досягнення, вони досліджували арабську мову і створили детальний опис її фонетики, морфології та лексики.

В арабському мовознавстві розрізняють п'ять шкіл: басрійську з центром у м. Басра (Месопотамія), куфій-ську з центром у м. Куф (Месопотамія), багдадську з центром у м. Багдад, андалузьку (в Іспанії) і єгипетсь-ко-сирійську. Найвідомішими є басрійська і куфійська школи.

Серед мовознавчих праць виділяється трактат «Аль-Кітаб» (у перекладі — «книга») басрійського граматис­та Сібавейхі (прибл. 753 — 796 pp. ). Це повна грамати­ка класичної арабської мови, в якій детально описано словозміну імені та дієслова, словотвір, фонетичні проце­си, що відбуваються при творенні різних граматичних форм, а також проаналізовано артикуляцію звуків та їх позиційні варіанти.

Арабські мовознавці розрізняли звук і букву, вияв­ляли факти невідповідності між звучанням і написан­ням. Услід за Арістотелем вони виділяли три частини мови: ім'я, дієслово, службові слова. Виявили специфіч­не для семіто-хамітських мов явище — внутрішню флексію. На початку X ст. в арабському мовознавстві остаточно сформувався мовознавчий поняттєвий апа­рат. Термінологія і граматичне вчення були приведені в систему. Вивчали арабські мовознавці й загальнотеоре­тичні питання, зокрема проблему походження мови.

Однак найбільших успіхів досягли араби в лекси­кографії. Вони уклали чимало багатотомних словни­ків, серед яких вирізняється двадцятитомний словник Сагані (1181—1252) і стотомний (за іншими джерела­ми, шістдесятитомний) словник аль Фірузабаді (1329— 1414) «Камус», що в перекладі означає «океан». Він був настільки популярним, що словом камус стали на­зивати словник узагалі. Аналіз арабських словників засвідчує надзвичайне захоплення їхніх творців сло­вом, лексичним багатством арабської мови. Так, до слів на позначення

1 2 3 4 5 6 7