Національні пріоритети політичної діяльності Миколи Скрипника

Скрипником та Кагановичем виник „сильний політичний альянс", що схиляє до роздумів про невипадковість дискусії з приводу статті М. Волобуєва. Так, на думку Г. В. Касьянова згадана дискусія була інспірована політичною верхівкою країни. Слідом за ним Д. Мейс та М. Панчук також визнають особисту участь Скрипника у зміщенні Шумського з посади наркома освіти, але зазначають, що саме через „демонстрацію лояльності до Сталіна і Кагановича Скрипник хотів отримати можливість продовжувати українізацію, утвердити свої особисті позиції у справі національної політики". В. Солдатенко пише про звичайну зміну Шумського на Скрипника, хоча це зовсім не так. Всі визначають той факт, що Скрипник сприяв розвитку національної української культури, хоч її активізація духовного життя сталася дещо раніше від призначення його наркомом, а так званий ренесанс зобов'язаний яскравим особистостям в літературі та інших галузях культури. Вагомий внесок Скрипника до справи „стимулювання розвитку національної культури" стався лише тому, вважає С. В. Кульчицький, що він мав підтримку генсека ЦК КП(б)У Кагановича. Нам видається, що заслуги Скрипника на „культурному фронті", особливо протягом 1927 - 1930 pp. , переоцінено. Політичний тандем Скрипника і Кагановича виявився не випадковим, бо реформацій­ний курс Гринька в галузі народної освіти цілком підтримав Шумський, поглибивши його усвідомлення необхідності українізації партійної організації республіки та системи управління народним господарством, відтак їх сепаратистські тенденції викликали занепокоєння центру
Наркома Шумського звільнили з ярликом „націонал-ухильника", а для унеможливлення самостійницьких теорій в галузі економічного життя сфабрикували доволі гостру за тематикою дискусію навколо статті рядового співробітника УНДІПу М. С. Волобуєва. Керівна роль та безпосередня участь у цьому фарсі цілком достовірна, тому що він разом з А. Річицьким, Є. Гірчаком та іншими членами редколегії журналу „Більшовик України" помістив критичну статтю, формуючи так звану „волобуєвщину". Судячи з нотаток щоденника С. Єфремова, нарком освіти Скрипник привніс тоталітарний стиль управління Всеукраїнською академією наук, претендуючи навіть на звання академіка. Можна критично сприймати позицію Єфремова, але залишились документи партійних органів, які свідчать про руйнівну роль наркома освіти. Доповідаючи на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 13 грудня 1927 р. про становище у ВУАН, Скрипник визнав неприпустимим створення „єдиного фронту між Грушевським, Єфремовим і Кримським", хоч між ними і без прагнень наркома не існувало єдності, а жаль.

Об'єктивним підходом до вивчення політичної діяльності Скрипника вирізняється монографія Івана Кошепівця, яку цей відомий „скрипникознавець" опублікував у Мюнхені ще у 1972 р. Він свідомо відмовився від „повністю негативного до так само цілком позитивного" висвітлення політичної біографії Скрипника,26 проте не уник певної ідеалізації та впливу самої історичної особистості колишнього наркома. У книзі Кошепівця Скрипник є „жертвою великої омани", тобто відчайдушної спроби - „сполучити будову комунізму з національною справедливістю". Суперечливою є теза про обстоювання Скрипником права власності на землю за союзною республікою як пріоритетного у його „концепції національного питання", тому що центр не претендував на територіальну цілісність УСРР, позаяк вона була невід'ємною складовою СРСР, а сам інститут приватної власності скасувала союзна конституція, до ухвалення якої він долучився особисто. Кошепівець пише про боротьбу Скрипника з націонал-комунізмом в особі Хвильового та Шумського, виокремлюючи власний шлях Скрипника від усвідомлення цієї ідеї до її самореалізації. Згаданий автор констатує факт наявності „українського ренесансу двадцятих років", підкреслюючи, що Скрипник „був типово ренесансовою людиною". Культура, наука та освіта в

1 2 3 4 5 6 7 8

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні