Національно-мовні проблеми у працях О.О. Потебні

унеможливлюють вільний національний розвиток, коли «народність буває поставлена в неможливість з достатньою енергією відповідати на ці впливи, оновлювати свій зміст, удосконалювати свої засоби сприйняття». Причини згубної для народу денаціоналізації треба шукати у політичному становищі нації [1, с. 2].

Аналізує О. Потебня й поняття «націоналізм», що, на його думку, визначає такий світогляд, який вважає природною національну різноманітність людства, тому, ввважає О. Потебня, «послідовний націоналізм є інтернаціоналізмом». Конкретизуючи розуміння націоналізму через тлумачення, яке надає він «ідеї національності», О. Потебня зауважує, що ця ідея може слугувати і прогресу, і реакції, регресові. Він писав: «Ідея національності здатна сприяти людському поступові, якщо вона стверджує взаємоповагу права народів на самостійне існування та розвиток; коли ж через цю ідею стверджують зверхність однієї спільноти над іншою, то вона набуває реакційного смислу» [1, с. 1].

У своїх дослідженнях О. Потебня керувався положеннями народної психології М. Лацаруса, Г. Штейнталя, В. Вундта, що полягали в методі вивчення її шляхом аналізу результатів духовної діяльності людини, що зводила розуміння духовних утворень культури до психологічних і генетичних законів. Отже, в європейській та вітчизняній науці дослідження народної психології стало справою етнографів і мовознавців (В. Гумбольдт, М. Лацарус, О. Потебня, І. Срезневський та ін. ). Підтримана і розвинута думка про те, що основою народної психології є мова, якою пояснюється існування етнічних спільнот. Ця думка найтісніше була пов’язана з психологічним напрямком у мовознавстві та літературознавстві (В. Гумбольдт, Д

Овсянико-Куликовський) [3, с. 2].

Об’єктом психологічного дослідження О. Потебня вважав насамперед вивчення конкретних та історичних форм мислення, оформлених у різних мовах по-різному, протиставляючи їх позаісторичній і абстрактній логіці, якій властиві національні відмінності. Він розробляв історію мови в плані еволюції мовної самосвідомості східнослов’янських народів, прагнучи вивести цю еволюцію із самої мови, не зводячи її до процесів індивідуальної свідомості. Аналізуючи взаємозв’язок мови й мислення, О. Потебня довів, що свідома діяльність утворюється за допомогою мови, яка у цій діяльності є першим утворенням у часі, оскільки через мову відбувається перехід від підсвідомості до свідомості.

Розвиток національної свідомості – послідовно закономірний процес. Його етапи можуть бути прослідковані як на прикладі окремого індивіда, так і у великих масштабах – історії народу. О. Потебня вважав, що свідомість зароджується на певному етапі розвитку психіки і першою її клітиною є слово. Певному рівню психічного властива чуттєва рефлексія – «нижчі форми думки», котрі згодом перетворюються на мову. Ці міркування співзвучні з думками відомих українських психологів – О. Раєвського, П. Чамати, котрі вважали, що утворення уявлення про себе є актом свідомості, неможливим без мови, оскільки як самосвідомість, так і свідомість виникають і розвиваються у формах мовлення [2, с. 69].

Відповідно до критеріїв, прийнятих О. Потебнею, мова в його концепції стає «одиницею» психіки: генетично передує вищим психічним утворенням, структурно, через знаки, детермінує їх, є їхньою універсальною складовою в тому розумінні, що психічні процеси завжди явно чи приховано включені в мову, мовлення (мовне спілкування). Тому вищим і універсальним інструментом, що моделює психічні функції, є слово. Цю концепцію свого часу розвивав Л. Виготський як одну з небагатьох у світовій психології. Він звернувся під впливом О. Потебні до аналізу таких важливих проблем, як структурні механізми, що пояснюють соціальність психіки, тобто до загальнотеоретичної розробки природи психічних функцій знака [3, с.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні