Недійсність заповіту

План

 

1. Недійсність заповіту

2. Особливості розгляду справ про визнання заповіту недійсним

3. Юридичні наслідки визнання всього заповіту недійсним

 

1. Недійсність заповіту

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Однією з особливостей заповіту як правочину є те, що він водночас може бути віднесений і до нікчемних, і до оспорюваних правочинів.  

Підставами нікчемності заповіту, тобто недійсності в силу закону, без необхідності прийняття рішення про недійсність судом, є складання заповіту особою, яка не мала на це права, або складання з порушенням форми та посвідчення заповіту. Оскільки право на складання заповіту має особа з повною цивільною дієздатністю (ч. 1 ст. 1234 ЦК), згідно ч. 1 ст. 1257 ЦК це і є основною підставою для нікчемності заповіту як такого, що складений особою, яка не мала на це права. Проте в переважній більшості випадків такі заповіти стають предметом судового розгляду, в процесі якого і визначається обсяг дієздатності фізичної особи-заповідача за допомогою посмертної судово-психіатричної експертизи. Тому попри віднесення таких заповітів до нікчемних, вони можуть визнаватися недійними в судовому порядку.  

Порушення форми та порядку посвідчення заповітів являють собою неврахування будь-яких імперативних вимог закону, підзаконних актів щодо складання заповіту (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання, дати та місця народження заповідача тощо).  

За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

До оспорюваних заповітів за змістом частини другої коментованої статті належать ті з них, які визнаються недійними за судовим рішенням на підставі встановлення того факту, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі

В даному випадку має місце порушення вимоги дійсності правочину, яка передбачена у ч. 3 ст. 203 ЦК.  

При цьому недійні заповіти за ч. 2 ст. 1257 ЦК слід відрізняти від класичних оспорюваних правочинів, які передбачені ч. 3 ст. 215 ЦК. До оспорюваних належать правочини, які за наявності певних порушень можуть бути визнані судом недійсними, в той час як заповіт, який складено з "пороком волі", суд має визнати недійним.  

Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини.

Продовженням ст. 217 ЦК, яка встановлює, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини, є норма ч. 3 ст. 1257 ЦК про те, що недійсність окремого розпорядження у заповіті не має наслідком недійсності іншої його частини.  

Водночас слід уточнити, що положення ч. 3 ст. 1257 ЦК застосовуються тільки в тому випадку, коли внаслідок недійсності окремого розпорядження заповіт не визнається повністю недійсним. Наприклад, якщо у заповіті був призначений єдиний спадкоємець, на користь якого була залишена уся спадщина, а також покладено виконання заповідального відказу, а після смерті заповідача такий заповіт був визнаний недійним як такий,

1 2 3 4 5 6