Новаторські ідеї Вільяма Петті

у самостійний комплекс питань. Від школи вимагалось підсилити її виховну функцію.

По-новому ставляться питання дидактики. Всі педагоги-реформатори були одностайні у тому, що школа не тільки і не стільки повинна повідомляти знання, скільки турбуватися про загальний розвиток дітей, про вироблення в них уміння спостерігати факти і робити узагальнення, самостійно набувати знання. У змісті навчання було поєднано теорії формальної і матеріальної освіти.

Одержали нове трактування методи навчання. Раніше вони розглядались як засоби передачі знань чи сукупність форм і прийомів викладання. Нові ж дидактичні концепції пояснювали їх як шлях учня до знань через роботу власної думки. На зміну пасивним пропонувались активні методи навчання.

Нові педагогічні висновки і положення знаходять експериментальну перевірку.

Більшість педагогів, які шукали шляхи реформи змісту, організації і методів навчання у школі, відносились до прихильників поєднання розумової праці з ручною (столярна, слюсарна справа, робота з картоном і пластиліном і т. д. ) Але питання про поєднання виробничої праці з навчанням як про засіб підготовки до трудової діяльності практично не ставилось.

Завдяки педагогам-реформаторам з’являються ряд нових галузей педагогічних знань: порівняльна педагогіка, педологія, соціальна педагогіка, характерологія, педагогіка виховання, профорієнтація тощо.

 Педагогіка “вільного виховання“

“Педагогіка вільного виховання“ – одна з найбільш загальних концепцій реформаторської педагогіки. Елементи цієї концепції проникають практично в усі інші педагогічні напрямки.

Своїм ідейним джерелом її представники вважають ідеї Руссо та Дістервега про природовідповідність виховання. Своєрідним девізом “педагогіки вільного виховання“ став німецький вислів “Все для дитини, що навколо дитини“. Кредо цього напрямку пояснив американський педагог і філософ Д

Дьюї: “Відбувається зміщення центрів тяжіння. Дитина стає сонцем, навколо якого обертається виховання. “

Яскравими представниками “вільного виховання“ є Г. Шаррельман, М. Монтессорі. Засновником цього напрямку у педагогіці стала шведська письменниця і педагог Е. Кей.

У цілому представники “вільного виховання“ виступали за ломку педагогічних традицій, які обмежували свободу та ініціативу дитини. Натомість вони пропонували створювати для дітей такі умови, які б давали їм поживу для самовиховання. Основним недоліком цього напрямку є надмірний педоцентризм.

Еленн Кей (1849-1926) – шведська письменниця і педагог, яка висунула ідею самонавчання і самовиховання дітей. На її думку, дітей не треба виховувати спеціально, а дати їм можливість спокійно і поступово виховуватись і розвивати свої здібності самим. А вихователь повинен допомагати цьому, не нав’язуючи своїх думок і вимог. В основу навчання і виховання необхідно класти лише інтереси дитини, її самостійність.

Генріх Шаррельман (1871-1940) – німецький педагог, який поставив перед школою завдання розвивати у кожній дитині її творчі сили, давати вихід дитячій фантазії через самостійний розвиток. У навчанні провідну роль відводив “переживанням“ дітей, накопиченню ними особистого досвіду.

Марія Монтессорі (1870-1952) – італійський педагог і лікар, перша в Італії жінка-науковець. Вона займала посаду професора антропології і гігієни у Вищій жіночій школі і в Римському університеті, працювала у психіатричній клініці з розумово відсталими дітьми.

Монтессорі вважала, що дитина є активною істотою і за своєю природою здатна до самостійного розвитку і навчання. Завдання ж виховання – створити таке оточення, яке б

1 2 3 4 5 6