Суспільно-політичний ідеал Г.Сковороди

В. Леонтовського, М. Гусєва, В. Ерна та ін. Однак праці дворянсько-буржуазної історіографії спотворювали ідейний зміст спадщини українського просвітителя.

Націоналістичні фальсифікатори Д. Чижевський, І. Мірчук, В. Зеньковський, відриваючи вчення Сковороди від традицій народного вільнодумства та від філософської думки інших народів, у своїх писаннях прагнуть зобразити мислителя одиноким представником філософської думки України. Вони вихолощують соціальний зміст його творів, які були відповіддю на потреби епохи, затушковують їх зв’язок з поглядами трудового селянства, намагаючись прив’язати їх до християнської моралі та аскетизму. Так, для Чижевського в плані впливів на Сковороду мають головне значення «отці церкви» та німецькі містики, а аскетизм та містицизм постають як домінуючі ознаки його філософії. У відповідності з цим націоналістичні дослідники всіляко применшують значення критики Сковородою святого письма та антиклерикалізм мислителя. Більше того, у націоналістичних публікаціях робляться спроби довести, що у Сковороди, мовляв, скристалізовані «всі риси українського народу». Власну націоналістичну спрямованість вони намагаються приписати мислителю, якому чужа національна обмеженість і який був поборником дружби народів. Умови для всебічного вивчення світогляду Сковороди на засадах наукової методології створюються тільки в пожовтневий період. У 20 — 30-і роки вивченням теоретичного змісту творів Сковороди займалися Гн. Хоткевич, М. Гордієвський, А. Ковалівський, П. Пелех, В. Петров, М. Ладиженський, І. Очинський, Б. Скитський, П

Демчук та інші історики філософії. Щоправда, в їхніх працях немає одностайності в оцінці поглядів українського мислителя; поряд з тонкими спостереженнями і правильними висновками у них є низка неглибоких, непереконливих, а часто й помилкових тверджень.

Розкриттю суттєвих сторін філософії Сковороди в 40 — 60-х роках сприяли статті й монографічні дослідження О. Трахтенберга, З. Мелещенко, Т. Білича, І. Табачникова, П. Шкуринова, А. Брагінця, М. Редька та ін.

Подальша робота по вивченню філософської спадщини Сковороди, очевидно, полягає в з’ясуванні конкретного змісту його онтології, гносеології і передусім морально-етичного вчення, його соціально-історичного підгрунтя.

Для того, щоб відповісти на питання, що являє собою Сковорода як мислитель і письменник, необхідно поглянути на епоху, в яку він жив і діяв. Життя та діяльність Сковороди припадають на останні три чверті XVIII ст. і пов’язані з соціально-економічними процесами того часу.

У середині XVIII ст. в Росії та на Україні завершується розвиток феодально-кріпосницького ладу і водночас інтенсивно розвиваються капіталістичні відносини.

Прагнучи зміцнити владу поміщиків і козацької старшини, яка в той час все більше перетворювалась на звичайних кріпосників, царизм зміцнює репресивний апарат, на Лівобережній і Слободській Україні утворює намісництва, ліквідує Запорізьку Січ, офіційно узаконює як загальну систему кріпосне право, надає все більших привілеїв українській шляхті. Хоча антифеодальна боротьба не припинялася протягом всього XVIII ст. , особливо величезного розмаху вона набула в його другій половині. Інтенсивне формування філософського вчення Сковороди припадає на той час, коли на Правоборежній Україні 60-х років досяг апогею гайдамацький рух, що був виявом боротьби народу проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гноблення з боку польської шляхти. Відгомін гайдамаччини поширився і на Лівобережжя, де жив Сковорода. За його життя відбулося пугачовське повстання (1773 — 1774 рр. ), що мало великий резонанс і на Україні, народ якої перебував у кріпосницькому ярмі.

1 2 3 4 5 6