Опис мови і стилю в Декамероні Боккаччо

твору. Автор намагається якось-то впорядкувати строкатість своїх картин, групуючи більш-менш за змістом: кожен день присвячений розповідям на якусь одну тематику. Основний настрій «Декамерона» - сміх, невтримний, трохи навмисно безтурботний (варто лише згадати психологічні основи цих веселощів – все ж таки своєрідний «бенкет у чуму, певний вихід людей за норму повсякденного поводження». ). Отже, тому тут стільки оповідок де життя сприйняте в його комічному аспекті, - веселі витівки, ошуканства, дотепні відповіді, торжество хитрощів і винахідливості – все те, що окремими дрібочками було розсипано в французьких фабльо, в провансальських «новас» чи італійських новелах, все, чим живилися оповідачі та слухачі усних розповідей, - все це хлюпоче і переливається через вінця, сконденсоване в книзі Боккаччо.

Але не бракує тут оповідок поважного, навіть трагічного змісту, при чому цей поважний елемент особливо зростає наприкінці книги.

Істотно відчувається в «Декамероні» дидактичний і повчальний момент всупереч легковажній безтурботності багатьох сюжетів і сам автор, і його герої моралізують, виголошують сентенції, роблять висновки.

Доречно буде спинитись на одному моменті: кілька оповідок еротичного характеру, досить відвертих, викликали обурення суворих моралістів іще за життя Боккаччо. Це від їх нападів борониться він у вступі четвертого дня, і саме про цей епізод згадує Петрарка, пишучі своєму другові про його книгу: «Помітив я, що на тебе напали пси. Але ти нагукав на них і відбився ціпком». І в пізніші часи «Декамерон» не раз був об’єктом різноманітних переслідувань. Та й поза цензурними втручаннями часом з’являється думка про твір Боккаччо як «легке», легковажне, мало н порнографічний твір.

Не Боккаччо винайшов такі сюжети

Те, що є в зразках середньовічної літератури він переповідає часом з більшою стриманістю, та й то намагається психологічно вмотивувати наявність такої тематики в «Декамероні»: пошесть викликала цей надмірний, трохи конвульсійний вибух життєрадісності, змусила говорити (зокрема, дам) таке, чого б вони не сказали й не скажуть у звичайній щоденній ситуації.

Треба ще й взяти до уваги те, що тодішні уявлення про пристойне, про межі дозволеного в розмові не зовсім збігалися з пізнішими, в тому числі і нашими уявленнями. Отже варто сприймати цю сторону «Декамерона» такою, якою вона є, без зайвого, найчастіше фальшивого, святенницького пуризму, без зайвих апологій і спроб всіляко захистити і виправдати класика.

А спроби обвинуватити, і, особливо, захистити були, і часом справді недолугі. Боккаччо вбачали то якусь «здорову еротику», яку треба обов’язково наслідувати, протиставляючи «занепадній», то приписували йому, як винахід, «реабілітацію плоті, продиктовану життєрадісним духом Відродження», ніби ця «плоть» не досить фігурує в середньовічних творах, що були зразками для Боккаччо. А з другого боку – вульгарно соціологічне обвинувачення, що мовляв, «сексуальна етика «Декамерона» - це прикритий вишуканими формами світського поводження анархізм, властивий буржуазній інтелігенції в моменти ідеологічних зрушень».

 2. 2. Характеристика мови «Декамерона» Дж. Боккаччо

Дуже цікаве явище становить мова «Декамерона» - досить складний конгломерат кількох різних тенденцій. Одна з них – це народна стихія, жива тогочасна мова, пересипання преслів’ями, примовками, суто розмовними зворотами. В цьому напрямку, в напрямку демократизації літературної мови, Боккаччо пішов значно далі від своїх великих попередників – ні Данте, ні Петрарка не наближалися такою мірою до розмовної мови. Щоправда, і тематика їх творів вимагала

1 2 3 4 5 6 7 8

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні