Основні функції політичних конфліктів

Основні функції політичних конфліктів

З'ясувати і зрозуміти функції політичного конфлікту (як і будь-якого іншого) просто неможливо без ознайомлення з парадигмами конфліктології, головними з яких вважаються: конфліктологічна та консенсусологічна. Для засновників та прихильників конфліктологічної парадигми, до яких можна віднести М. Вебера, Г. Зіммеля, В. Па-рето, У. Самнера, Л. Козера, РДарендорфа та багатьох інших, конфлікти є природним, одвічним, постійним, об'єктивним і закономірним феноменом, а їх функції — переважно позитивними (із знаком «+»), хоч інколи вони можуть бути і негативними (із знаком «—»). При цьому основними функціями конфлікту вважаються диференційована, інтегрована та стабілізована, тобто переважно конструктивні.

Творці й прибічники консенсусологічної парадигми — Г. Спенсер, Е. Дюркгейм, Т. Парсонс та багато інших — вважають, що в суспільстві панують, чи принаймі мають панувати, консенсус і гармонія, і відповідно конфлікти розглядаються ними як випадковий, суб'єктивний, тимчасовий, патологічний феномен, точніше як епіфеномен, а їх функції є однозначно негативними (із знаком «—»), тобто дисфункціями. Основними серед них, як правило, вважаються дестабілізуюча, дезінтегруюча та руйнуюча, тобто загалом деструктивні

Згідно з концепцією наукового плюралізму, обидві ці парадигми мають право на існування, тим більше, що конфлікт в дійсності є надзвичайно суперечливим і багатофункціональним феноменом. Проте взята окремо, кожна з цих парадигм є однобічною, однови-мірною, а отже і не зовсім коректною та об'єктивною. А це, в свою чергу, не дає змоги з'ясувати справжню сутність і функції, причини і наслідки, а головне — виробити цивілізовані, ефективні шляхи і методи управління (менеджменту) конфліктами, і особливо таких складних і життєво важливих їх різновидів, як політичні конфлікти.

Ще однією вадою цих парадигм є те, що вони поділяють функції політичного конфлікту на два різні, діаметрально протилежні блоки: блок конструктивних функцій та блок деструктивних функцій. Звичайно, цей поділ має право на існування, однак тут слід враховувати кілька суттєвих обставин. По-перше, бракує чітко визначених критеріїв поділу конфліктів та їх функцій на конструктивні та деструктивні. По-друге, важко, а інколи і просто неможливо дати узагальнену, однозначну оцінку конфлікту та його функціям. Адже абсолютна більшість конфліктів одночасно виконує низку і конструктивних, і деструктивних функцій. По-третє, ступінь і співвідношення конструктивності й деструктивності конфліктів залежать від багатьох чинників, які можуть змінюватись упродовж його розвитку. Вчетверте, погляди учасників одного і того ж конфлікту щодо його функцій можуть бути діаметрально протилежними, тобто для однієї сторони конструктивними, а для іншої — деструктивними.

Більш вдалою, коректною, ефективною і перспективною слід визнати відносно нову парадигму, яку можна назвати «конфліктологічно-консенсусологічною парадигмою», її основні положення такі: будь-яка сфера суспільства, і зокрема політична, характеризуються одночасними об'єктивними проявами таких феноменів, як конфлікт і консенсус, їх постійними і неодмінними змінами з перетвореннями одного на інше. І саме взаємодія, взаємопереходи, взаємоперетворення конфлікту і консенсусу є головною передумовою існування суспільства, рушійною силою всіх його зрушень, змін і розвитку в цілому. Щодо функцій конфлікту, то вони можуть бути не лише конструктивними чи деструктивними, а й дуалістичними (подвійними), тобто деструктивно-конструктивними.

Отже, більш коректним і ефективним слід вважати поділ функцій політичних конфліктів не на два (як це переважно робиться в сучасній науковій літературі), а на три блоки, зокрема: конструктивний, деструктивний, дуалістичний або подвійний, тобто

1 2 3 4

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні