Особливості фонологічної системи мови

що в англійській і українській мовах є фонема <е>, бо, мовляв, у цих мовах є такі звуки, все одно, що сказати, що туфлі і кофта однакові, бо вони 42 розміру. Насправді ці туфлі і кофта не однакові, бо належать до різних систем виміру— системи взуття і сис­теми одягу. Відповідно цінність українського [е] й англій­ського [е] різна, бо в англійській мові є чотири подібних до українського звука елементи, які перебувають в опози­ції одне до одного й розрізняють слова: <е> — < > '— <  :> — <  > (hеаd [hed] "голова" — had [h d] "раst від hаvе "мати" — hеаrd [h :d] "рast від hеаr "чути"). Отже, звуки стають фонемами лише тоді, коли вони перебувають в опозиції до інших звуків, тобто коли є хоч одна пара слів, яка різниться цими звуками.

Розгляд фонем у системі належить до їх парадигма­тичного аспекту. Фонологічна парадигматика становить собою систему фонемних опозицій, серед яких виділяють­ся два основні типи: диз'юнкція — протиставлення за декількома диференційними ознаками і кореляція — про­тиставлення за однією диференційною ознакою. Прикла­дом диз'юнкції може слугувати протиставлення фонем <в> і <с> (вам — сам), у яких воно здійснюється за дво­ма параметрами: дзвінкість - глухість, губність - передньоязиковість. Як приклад кореляції можна навести опозицію <д> - <т>, де фонеми протиставляються тіль­ки за дзвінкістю-глухістю. Аналіз опозиції здійснюється за допомогою набору бінарних диференційних ознак, фізичним субстратом яких є артикуляційні й акустичні властивості звуків.

Опозиції бувають одномірні й багатомірні. В одномір­них опозиціях фонем спільні ознаки в такій сукупності більше ніде в цій системі не повторюються. Так, зімкне­ність і задньоязиковість, що є спільними для фонем <ґ> і <к>, в інших фонемах української мови не виявляють­ся. У багатомірних опозиціях спільні ознаки двох фо­нем повторюються в якійсь третій. Наприклад, спільні для фонем <б> і <д> зімкненість, дзвінкість і твердість повторюються й у фонемі < ґ >

За характером (змістом) протиставлення опозиції бу­вають привативні, градуальні й еквіполентні.

Привативні опозиції – це такі опозиції, в яких один член має якусь озна­ку, а інший її не має. Так, фонема <д> на відміну від <т> має дзвінкість. В даному разі дзвінкість (не глухість) втрачається в слабкій позиції кінця слова, тому саме дзвінкість є маркованою ознакою, а не глухість.

Привативні опозиції поділяються на пропорційні й ізольовані. У пропорційній опозиції відмінність між фо­немами така ж, як і в іншій опозиції. Іншими словами, це відношення протиставлення фонем, які пропорційно повторюються у відношеннях протиставлення інших фо­нем. Наприклад, <б> ~ <п> = <д> ~ <т> = <ґ> ~ <к> = <г> ~ <х> = <ж> ~ <ш> = <з> ~ <с> = <дж> ~ <ч> = <дз> ~ <ц>. Тут усі фонеми попарно протиставляються за дзвінкістю-глухістю. Якщо відмінність певної пари фонем більше ніде не повторюється, то така опозиція називається ізольованою. Так, тільки фонеми <р> і <л> протиставлені за ознаками дрижачість (вібрантність) і плавність.

Градуальні опозиції (їх ще називають ступінчасти­ми) характеризуються різним ступенем (градацією) одні­єї й тієї ж ознаки. Так, зокрема, фонеми <е> й <і> різ­няться ступенем розкриття рота.

Еквіполентні опозиції (рівнозначні) — це такі пози­ції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не

1 2 3 4 5 6

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні