Особливості образу ліричного героя у творчості Байрона

style="text-align: Цікаво, що поет Байрон, який не відзначався особли­вим нахилом та інтересом до філософії, мав величезний вплив на умонастрої принаймні двох поколінь і формуван­ня їх світогляду. Власне, він виявився їхнім речником і, як великий та могутній геній, пристрасний поет, дав глибоке й хвилююче вираження їхнього розчарування в новому суспільному устрої, що стверджу­вався після буремної революційної епохи на межі XVIII-XIX ст. , розчарування, що набирало космічних масштабів (знаменита “світова скорбота”).

Звичайно, це захоплення Байроном, “культ Байрона” не мали всезагального характеру, немало було й тих, хто не сприймав і категорично осуджував цього поета. Однак це не шкодило його славі, а на свій лад сприяло їй. Для консерваторів і святенників він був утіленням аморалізму й зачинателем “сатанинської школи” в поезії, що викли­кав навіть побожний страх, особливо в міщанському се­редовищі.

До речі, на цьому спекулював молодий Едгар По, який 1829 року писав своєму опікунові, прагнучи його за­добрити: “Хочу зазначити на закінчення, що вже давно відкинув Байрона як зразок і за це розраховую на певний кредит”. Інших насторожувало його бунтарство, репутація “революціонера”. Наприклад, обережний В. Жуковський у вересні 1825 року писав Пушкіну в село Михайлівське: “Чуєш, Бейроне Сергійовичу! Дивись-но: Бейрон на лірі, а не Байрон на ділі. . . ”[10. c. 36] Та, зрозуміла річ, найбільшу славу Байрон мав у літературі, і його вплив на неї був особливо глибокий та потужний

Французький критик А. Мазюр, який зовсім не благоволив до Байрона, писав у 1833 році під натиском фактів, що “це він дав рух та імпульс всій по­езії нашого століття, вона була піднята Байроном на но­вий рівень, вона вся вийшла із його генія”, і навіть твори найвидатніших поетів “частіше, ніж прийнято думати, ним відзвучують”. А російський поет А. В'яземський, підво­дячи підсумок дії Байрона на європейські літератури, заз­начав у їхньому віршованому огляді:

…во всех романах и поэмах

Его клеймо носил герой. [5. c. 86]

Отож, творчість Байрона знаходилася в центрі уваги всієї освіченої Європи й була чинником великої ваги та значення. Проте не буде перебільшенням сказати, що найбільш резонансними були в ній три твори: поема “Паломництво Чайльд-Гарольда”, особливо перша й друга її пісні (1812), драматична поема “Манфред” (1816) та поема “Мазепа” (1818). Вони належать до різних періодів творчості Байрона, власне, ними відкриваються ці періоди: “Чайльд-Гарольдом”, точніше, першими піснями цієї поеми – перший період, “Манфредом” – другий, а поема “Мазепа” означена рисами перехідності до третьо­го, заключного.

Нерідко творчість Байрона уявляється вищим і завер­шеним втіленням романтизму, але це явне перебільшен­ня. Вірніше сказати, що він є зачинателем і провідним по­етом однієї з найзначніших течій романтизму, яка була названа його іменем – байронізмом. Це була течія, що склалася в 10-20-х pp. XIX ст. , в часи стабілізації буржуаз­ного суспільства, і була бурхливою реакцією на це суспільство і його негацією. Поети й митці, що до неї нале­жали, були максималістами в своїх поглядах, вони вира­жали тотальне розчарування в світі, що виник після грандіозних потрясінь і сприймався ними як лихий насміх над ідеалами й сподіваннями, які надихали попередні по­коління. Саме у романтиків цієї течії з'являється різке протиставлення ідеалу