Початок української соціології

style="font-size: Учень Антоновича Михайло Грушевський (1866—1934) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. Значне місце в його дослідженнях відведене вивченню історії Київської Русі, України, історичного процесу взагалі, проблемам генезису східнослов'янських народів. На особливу увагу заслуговують соціологічні погляди Грушевського щодо питання виникнення і розвитку української та російської народностей, становлення державності в Україні та Росії.

До Грушевського в російській історіографії загальноприйнятою була така схема історії Російської держави: передісторія Східної Європи, неслов'янська колонізація, розселення слов'ян, формування Київської держави, історія якої сягала XII ст. Потім вона переходила до Великого князівства Володимирського, від нього в XIV ст. — до князівства Московського, від якого йшла історія Московської держави, згодом імперії, а з історії українсько-руських і білоруських земель, які лишилися за межами Московської держави, часом бралися найважливіші епізоди (держава Данила, формування Великого князівства Литовського і унія з Польщею тощо) з прилученням до російської держави. Ця схема у своїй основі мала генеалогічну ідею — довести право московської династії князів, а потім царів, тримати під владою не тільки власне московські, а й інші, завойовані, землі. Згодом, коли основна вага була перенесена на історію народу, суспільства, культури, ця концепція стала історією великоросійського народу, вона активно використовувалася для обґрунтування ідеї Москви як третього Риму. Грушевський довів, що Київська держава, право, культура були утворені українсько-руською народністю. Володимиро-московська держава — то справа іншої, великоруської народності.

Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський XIII ст. , потім — литовсько-польський XIV-—XVI ст. Володимиро-московська держава не була ані спадкоємицею, ані наступницею Київської, вона виросла зі свого кореня, і відносини її з Київською можна б скоріше прирівняти, наприклад, до відносин Римської держави з її гальськими провінціями. Але це не може розглядатися як спадкоємність двох періодів у політичному і культурному житті Франції. Грушевський вважав, що московські князі пересадили у великоросійські землі форми суспільно-політичного устрою, право, культуру, вироблені історичним життям Києва, але на цій підставі ще не можна включати

Київську державу в історію великоросійської народності

Етнографічна й історична близькість української народності до великоросійської не повинна служити причиною їх перемішувань. Такий підхід дає можливість послідовно представляти історію великоросійської, україно-руської і білоруської народностей, а не заступати історію східного слов'янства історією великоруського народу, не ігнорувати історію білоруської та українсько-руської народностей або заступати її «повириваними з них і попришиваними до історії великоруського народу клаптиками». Грушевський наполягав на тому, щоб усунути еклектичний характер «руської історії», зшивання докупи епізодів з історії різних народностей, консеквентно (послідовно — ред. ) перевести історію східнослов'янських народностей і поставити історію державного життя на відповідне місце з іншими історичними факторами (культурними, економічними тощо), представляти історію кожної народності в «її генетичному приємстві від початків аж до нині».

Під час вимушеної еміграції (1919—1924) Грушевський створив у Відні Український соціологічний інститут. Крім видання наукових праць, співробітники цього закладу проводили лекційну, пропагандистську і наукову діяльність. Були видані соціологічні праці М. Грушевського, а також монографії В. Липинського, В. Старосольського, П. Христюка, М. Шрага, М. Лозинського. Загалом під егідою Українського соціологічного інституту побачили світ 13 праць, присвячених різним аспектам минулого та сучасного життя України. Для українських

1 2 3 4

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні