Поезія вагантів

Коли згадують про Середньовіччя, зазвичай, уявляють собі лицаря в обладунках, з мечем, що вражає ворога, кам’яні будівлі феодального замку, працю поневоленого селянина, похмуру пісню церковних дзвонів, що долинає з-за монастирських стін, та монаха, який зрікся спокус світського життя. Залізо. Каміння. Молитви. Війни.

Так, все це, звичайно, мало місце. Але ж люди ніколи не зрікалися своєї природи і можна з упевненістю сказати: не переставали залишатися людьми. Вони не могли і не хотіли думати тільки про смерть і про потойбічний світ. Земля годувала їх, із земним світом були пов’язані передовсім їхні переживання, надії, розчарування, радість і горе. Їх земне життя попри все залишалося світським. До того ж, люди в Середні віки, як і в інші історичні епохи, прагнули до світла й краси. При цьому їм хотілося бачити красу не тільки в храмах, але й в інших сферах свого побутування. І щоб вона проявлялася не лише в холодному безмовному камінні, але й у теплому людському слові, пружному, мелодійному.

Саме у Середні віки поезія стає королевою європейської словесності. Час прози ще не настав, адже навіть літописи складали тоді у віршованій формі. Поетичне слово лунало в ті часи повсюдно – і в храмі, і в лицарському замку, і на міській ярмарковій площі, і в колі хліборобів. У піснях люди згадували про славетних богатирів, про любов, весну, працю, про сумні й веселі події людського життя. Медієвістами висловлюється думка, що в ті часи існував також жанр так званих „жіночих” пісень, яких співали жінки в полі, у маєтку феодала тощо. Але всі ці пісні, що суперечили суворій церковній моралі, до нас, на жаль, не дійшли. Нікому не спадало на думку записувати їх і витрачати на це дорогоцінний пергамент

Освіченими людьми на той час були переважно клірики, а для них подібні твори не складали інтересу. До того ж, народна лірика взагалі навряд чи могла сприйматися як щось важливе, варте уваги, адже на першому місці стояли героїзм, звитяга. А оскільки ліричні пісні не вкладалися в епічну концепцію світу, то їх або ігнорували, або ж зараховували до гріховних.

Проте вже у ХІІст. починається розквіт ліричної поезії, народженої у Провансі, на півдні Франції, спричиненої піднесенням рицарської культури. Куртуазна поезія починається з культу прекрасної Дами, з творів провансальських трубадурів, що фактично повстали проти аскетизму середньовічної моралі.

 За трубадурами слідують поети інших країн Європи, зокрема, міннезенгери („співці кохання”) в Німеччині. .

Проте уявлення про ліричну поезію середніх віків було б далеко неповним, якби залишилося поза увагою таке цікаве й унікальне явище як латиномовна поезія вагантів.

Поезію вагантів деякі дослідники вважають одним з витоків куртуазного маньєризму. На перший погляд куртуазний маньєризм – це чиста ілюзія, тут усе „буцімто”, але це тільки поверхове враження. Інші науковці вважають, що куртуазний маньєризм – це „. . . вишуканий квітник екзотичної плісняви на залишках всесвітньої літератури. Виграючи усіма барвами веселки, ця пліснява поступово затягує подекуди ще видимі фрагменти названих залишків, відкриваючи перед зором цінителя строкатий і пухнастий килим – зримий образ смертоносної гармонії і хворобливо-чуттєвої знемоги. Це поєднання непоєднуваного: прекрасного з жахливим, високого з низьким, трагічного з комічним. . . ”

Очевидно, до такого означення слід додати й те, що певна провокативність „жанру” не набуває при цьому форм низькопробності й вульгарності, а швидше

1 2 3 4 5 6 7 8