Поезія вагантів
В цілому ж, слід зауважити, що у творах куртуазного маньєризму головним є, насамперед, гра, для якої автор вигадує правила – патетично і беззаперечно, – або ж продовжує добре відоме здавен дійство. Звісно, події відбуваються не обов’язково на „любовному фронті”. Гострі, однак не грубі випади „маньєристів” спостерігалися супроти різноманітних і почасти зашкарублих і віджилих порядків як в середовищі світської влади, так і церкви. Одним з основних можливих витоків маньєризму, одним з напрямків розростання такої „плісняви” – власне, і є поезія вагантів.
„Хуліганство” розпочалося, судячи з усього, з лірики вагантів – мандрівних школярів (бурсаків) – і таких же мандрівних ченців, що галасливою строкатою юрбою наповняли своїми піснями середньовічну Європу. Мандрівні „дияволи” з великою горлянкою, горлодери, пиятики, ненажери, невгамовні проповідники життєвих радостей поєднували в собі багато суперечливого, але вони не були в жодному випадку затхлою цвіллю. Навпаки – дух свободи і жадоба гострих насолод, в поєднанні з відсутністю грошей, не давали їм підстав для спокою. Одним словом – в дорогу і з піснею.
Вагантів називали так від латинського vagantes – тобто, мандрівні люди, інша їх назва – голіарди (ймовірно від провансальського gualiador – „жартівник”, або ж споріднене з фр. gailard – молодик „молода людина”)
У пошуках кращої долі вони мандрували небезпечними в ті часи європейськими шляхами, заробляючи на прожиття складанням віршів та пісень. До них приєднувався різноманітний люд, намагаючись уникнути податків, переслідувань та покарань за різні провини. З часом ряди вагантів стали поповнюватися за рахунок студентської молоді.
З кінця ХІст. Європа вступила в період великих соціально культурних перетворень, значним чином зросла потреба в письменних й освічених людях, яких готували спочатку в церковних школах, а з ХІІст. – у світських школах та університетах. Школярі та студенти були народом непосидючим і, прагнучи збагатити свої знання, набути досвіду, вони кочували з міста в місто. Ця бешкетна, невгамовна молодь не відзначалася моральністю і загальноприйнятими чеснотами. Тоді звикли казати: „Школярі вчаться благородним мистецтвам – у Парижі, древнім класикам – в Орлеані, судовим кодексам – у Болоньї, медичним припаркам – у Салерно, демонології – в Толедо, а гарним звичаям – ніде”
Так ось це безжурне співуче плем’я упивалося безтурботно всіма втіхами світського життя, а при нагоді приєднувалося до різних акцій суспільних невдоволень, що підривало авторитет духовного сану, непокоїло духовні та світські власті. Радощі та прикрощі свого вільного життя ваганти висловлювали у піснях і віршах латинською мовою. Підносячи вагантів над широкими масами, латина робила їх часткою духовної еліти середньовічного суспільства. Водночас, на ієрархічних щаблях того часу вони посідали не надто високу позицію і тому добре знали, що таке бідність, поневіряння, приниження.
Саме в їхньому середовищі склалася велика і своєрідна поезія, розквіт якої припадає на ХІІ–ХІІІст. Перші відомості про цю поезію, близьку за духом до вагантської,