Поезія вагантів

граціозного поклону, не стільки перед „всілякістю”, скільки перед Дамою серця. Проте куртуазність по при всі обставини залишається куртуазністю. Це все таки лірика високого куртуазного кохання, яке трактується як своєрідна світська релігія. Кохання до Чарівної Дами набуває в ній часто форми васального служіння. ”Куртуазність” – це придворна шляхетність, праобраз майбутньої салонної культури.

В цілому ж, слід зауважити, що у творах куртуазного маньєризму головним є, насамперед, гра, для якої автор вигадує правила – патетично і беззаперечно, – або ж продовжує добре відоме здавен дійство. Звісно, події відбуваються не обов’язково на „любовному фронті”. Гострі, однак не грубі випади „маньєристів” спостерігалися супроти різноманітних і почасти зашкарублих і віджилих порядків як в середовищі світської влади, так і церкви. Одним з основних можливих витоків маньєризму, одним з напрямків розростання такої „плісняви” – власне, і є поезія вагантів.

„Хуліганство” розпочалося, судячи з усього, з лірики вагантів – мандрівних школярів (бурсаків) – і таких же мандрівних ченців, що галасливою строкатою юрбою наповняли своїми піснями середньовічну Європу. Мандрівні „дияволи” з великою горлянкою, горлодери, пиятики, ненажери, невгамовні проповідники життєвих радостей поєднували в собі багато суперечливого, але вони не були в жодному випадку затхлою цвіллю. Навпаки – дух свободи і жадоба гострих насолод, в поєднанні з відсутністю грошей, не давали їм підстав для спокою. Одним словом – в дорогу і з піснею.

Вагантів називали так від латинського vagantes – тобто, мандрівні люди, інша їх назва – голіарди (ймовірно від провансальського gualiador – „жартівник”, або ж споріднене з фр. gailard – молодик „молода людина”)

Серед вагантів було чимало мандрівних священиків, які не мали своїх парафій, монахів-утікачів, попів-розстриг, які через одруження чи пияцтво втратили духовний стан.

У пошуках кращої долі вони мандрували небезпечними в ті часи європейськими шляхами, заробляючи на прожиття складанням віршів та пісень. До них приєднувався різноманітний люд, намагаючись уникнути податків, переслідувань та покарань за різні провини. З часом ряди вагантів стали поповнюватися за рахунок студентської молоді.

З кінця ХІст. Європа вступила в період великих соціально культурних перетворень, значним чином зросла потреба в письменних й освічених людях, яких готували спочатку в церковних школах, а з ХІІст. – у світських школах та університетах. Школярі та студенти були народом непосидючим і, прагнучи збагатити свої знання, набути досвіду, вони кочували з міста в місто. Ця бешкетна, невгамовна молодь не відзначалася моральністю і загальноприйнятими чеснотами. Тоді звикли казати: „Школярі вчаться благородним мистецтвам – у Парижі, древнім класикам – в Орлеані, судовим кодексам – у Болоньї, медичним припаркам – у Салерно, демонології – в Толедо, а гарним звичаям – ніде”

Так ось це безжурне співуче плем’я упивалося безтурботно всіма втіхами світського життя, а при нагоді приєднувалося до різних акцій суспільних невдоволень, що підривало авторитет духовного сану, непокоїло духовні та світські власті. Радощі та прикрощі свого вільного життя ваганти висловлювали у піснях і віршах латинською мовою. Підносячи вагантів над широкими масами, латина робила їх часткою духовної еліти середньовічного суспільства. Водночас, на ієрархічних щаблях того часу вони посідали не надто високу позицію і тому добре знали, що таке бідність, поневіряння, приниження.

Саме в їхньому середовищі склалася велика і своєрідна поезія, розквіт якої припадає на ХІІ–ХІІІст. Перші відомості про цю поезію, близьку за духом до вагантської,

1 2 3 4 5 6 7 8