Поезія вагантів

– талановитої і прекрасної Елоїзи, а також про те, яких жорстоких переслідувань зазнавали коханці за свою пристрасть з боку церковних фанатиків і заздрісників. Трагічна історія цього кохання знайшла відображення і в їхньому листуванні, яке вражає психологічною глибиною і щирістю почуттів. „Історія” Абеляра та його листування є цінним літературно – історичним джерелом у вивченні духовної атмосфери Європи початку ХІІст. , а також свідченням відродження духу античного індивідуалізму, зростаючої свідомості, самоцінності окремої особистості.

У самих же вагантів „античність” нерідко набувала крайнього вираження і відвертості сцен:

Я скромна дівчина була,

Вірго дум флоребам,

Привітно-ніжною цвіла,

Омнібус плацебам.

Пішла якось я на лужок

Флоре адунаре

І зажадав мене дружок

Ібі дефлораре. . .

Під лікоть взяв мене обліг,

Сед ном індецентер,

Й до хащі прямо поволік

Вальде фраудулентер

І з мене плаття там здіймав

Вальде інде центр,

І білі рученьки ламав

Мультум віолентер.

 

І промовляв: „Дивись як десь

Немус ест ремотум!

Всередині палаю весь!”

Плаксі ет хок тотум.

„Йдемо під липу, бо між віть

нон прокул а віа.

Сопілка там моя висить,

Тімпанум кум ліра!”

Дійшли до дерева того,

Діксіт: седеамус!

Вже нетерплячка б’є його.

Лудум фаціамус!

Схилився наді мною:”Все!

Нон абскве тіморе.

Я зроблю жінкою тебе. . . ”

Дульці ест кум оре!

Сорочку на мені підняв,

Корпоре детекта,

І мій замок псувати став,

Куспіде еректа.

 

І далі в такому ж дусі. В такій поезії легко помітити розпусність і любов до земного життя, до розваг та тілесних утіх, яку проповідували ваганти

Але тут присутня й одна із закономірностей куртуазного маньєризму – безпосередня і наглядна передача духу як народної простоти, так і вишуканої манірності сутінкових залів Людовиків.

Проте було б помилково уявляти собі вагантів як юрбу розпусників. Їхня поезія має філософське підгрунтя, вона близька до позиції: „Випий келих насолоди до дна”, що була притаманна ще давнім грекам. У поезії вагантів панував дух свободи, від якої, за словами Рабле, „швидше пахне вином, ніж єлеєм”. У вже згаданій „Сповіді” Архіпіїт Кельнський прославляючи непутяще життя ваганта, заявляє, що радше воліє „померти в генделику, ніж у власному ліжку”. Зрозуміло, що в таких випадках переважає спосіб надання серйозним жанрам духовної словесності пародійного звучання. Звертаючись до поширеного в середні віки жанру диспутів, ваганти змушують звичайнісіньке вино сперечатися з пивом („Суперечка між Вакхом і пивом”). Подібна концепція існує також в східних вченнях на кшталт дзен-буддизму (вважається, що для того, аби піднятися в духовному розвитку, необхідно пізнати всі земні принади, аби далі не зосереджуватися на них підсвідомо). Близька до них і слов’янська міфологія: Ярило тримає в одній руці квіти, в іншій – людський череп. Це нагадування про те, що треба жити „яро”, пам’ятаючи про неминучу старість, коли людина вже не може пізнати ніяких насолод. Ваганти охоче приєднуються до такого світосприйняття:

Геть книжки виснажливі!

Годі нам учитися!

Юні нерозважливій

Личить веселитися!

А до знань на схилі віку

Можна причаститися!

(„Безтурботна пісня”).

 

Поезія вагантів демократична і гуманна за своєю суттю. Це – справжнє диво в середньовічній літературі й протест проти його устоїв загалом.

Милосердя любимо

І добра дорогу.

Обіцяєм кожному

Нашу допомогу.

 

До ордена вагантів приймали всіх бажаючих: карликів і велетнів, здорових та кульгавих, людей будь-яких професій (найохочіше – студентів), станів, національностей. Ваганти не зважали на матеріальне становище людини: до ордену запрошували ласкаво і студентів з порожніми кишенями, і заможних людей. Але „згиньте, люди скнаристі, скупарі погані!”.

Орден наш родиною

Слушно звати стану,

Бо усіх приймаємо,

З будь якого стану!

 

Де ще можна знайти більш демократичну літературу? І більш гуманістичну літературу? Людина в ній вважається самодостатньою, її

1 2 3 4 5 6 7 8