Походження української мови

лежить в основі і нашого сучасного алфавіту. Деякі вчені вважають, що при створенні нашого письма використовувалась і глаголиця — азбука Київської Русі дохристиянського періоду. Про те, ким і коли вона створена, відомостей немає. Це давньоруська мова. Вона була досить багатою лексично і досконалою синтаксично. Нею писали ділові папери (відомий договір Олега з греками), робили різні записи на дощечках і берестовій корі; нею виголошували промови на народних вічах, князівських радах, складали уснопоетичні твори, користувалися в щоденному житті. Деякий час після хрещення Русі одночасно використовували і глаголицю, і кирилицю.

Староболгарська книжна мова була досить близькою до давньоруської мови, тому наші предки непогано її розуміли. Використовували її не тільки в перекладних церковних книгах, а й у світській літературі (літописах, повчаннях, житіях святих, художніх творах), а також у школах, монастирях тощо. Таким чином, за Київської Русі і після її розпаду мова була двох типів: а) давньоруська, народно-літературна, що склалася на основі розмовної мови давньоруської народності; б) церковнослов'янська (староболгарська), яка поширилася після прийняття християнства. Ці мови розвивалися паралельно, впливали одна на одну, але не змішувалися.

Поняття «Україна» і «українці», твердять учені, існували ще до заснування Київської Русі. Відомі три згадки про Україну в Іпатіївському літописі. В одній з них ідеться про переяславського князя Володимира Глібовича, який був тяжко поранений під час походу на половців разом з Ігорем Святославичем. Інша згадка стосується «Оукраине Галичькои. . . » (1189 p

), а третя (1212—1213)—князювання Данила Галицького. Отже, паралельно з назвою «Київська Русь» існувало народне поняття «Україна».

У літературних пам'ятках Київської Русі, особливо в неперекладній, оригінальній формі, дедалі більше з'являлося слів і фразеологічних зворотів розмовної мови народу, які засвідчують їх українське коріння. Це особливо виявляється у власних назвах: Володимир (Володимер), Данило, Иванко, Володи-слае, Офанасий, Михалко, Либидь, Довбичка, Юркавиця, Бабин Яр, Видибичи; в окремих словах: або, вежа, виникнути, выринутися, глум, израда, лихва, могила, недбальство, рало, свара, трасца, тяжкый, убогый, яруга; у використанні кличної форми (отче, Боже), давального відмінка (Володимирови, Варлаамови, Васильковії).

Проте не слід ототожнювати слова руський і російський (по-російськи слово русский однаково вживають і щодо мови Київської Русі, і щодо мови Московії, Великоросії чи Росії).

Беручи початок зі своєї прамови — давньоруської мови, українська формується протягом багатьох століть одночасно з формуванням трьох народів — російського, українського і білоруського. З часом відмінності у мовах цих близьких народностей посилювалися, і приблизно з XIV ст. починається самостійний розвиток кожної з них. У цей самий час на основі розмовної мови народу формується й писемно-літературна мова, яка дістала назву давньоукраїнської. В основі своїй вона церковнослов'янська, але в її тексти дедалі більше входили лексика, словосполучення, граматичні форми живої мови народних мас. Такою мовою надруковано «Апостол» (XVI ст. ), «Пересопницьке Євангеліє» (1556—1561), написано світські твори («Слово про збурення пекла»), інтермедії та інтерлюдії, сатиричні й гумористичні твори, пісні й вірші окремих авторів, а також літописи XVII ст. Давньоукраїнською мовою писали свої наукові праці І. Гаяятовський, Л. Баранович, І. Гізель, поетичні твори — Климентій Зіновієв, Іван Некрашевич, Григорій Сковорода, драми — Кониський і Довгалевич, Прокопович, літописи — Грабянка, Величко. 1596 p. з'явився словник давньоукраїнської мови Лаврентія Зизанія,

1 2 3 4 5 6

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні