Походження української мови

або подібні тенденції розвитку.

Розпад праіндоєвропейської спільності, з якої виділилася праслов'янська мовна єдність, сягає бронзового віку — III тис. до н. е. На думку вчених, праслов'янська єдність розпалася приблизно в IV—VI ст. н. е. , а десь із VII ст. можна говорити про консолідацію трьох етномовних груп: західнослов'янської, південнослов'янської та східнослов'янської.

Близько VIII—IX ст. на сході Славії оформляється мова східних слов'ян — давньосхіднослов'янська (прадавньоруська).

У IX—XIII ст. східні слов'яни мали могутню давньоруську державу — Київську Русь. Ця ранньофеодальна держава протягом IX—X ст. об'єднала всі східнослов'янські племена (полян, деревлян, сіверян, ільмен, кривичів, радимичів, уличів та ін. ), що зумовило руйнування родоплемінної мовної єдності і початок формування спільної мови східних слов'ян, яка дістала назву давньоруської мови.

У складі давньоруської мови IX—XIII ст. виділялися кілька діалектних масивів, межі між якими не були виразними і мінялися протягом історії давньоруської народності.

Українська мова розвинулася з південного давньоруського діалектного масиву. Із специфічних фонетичних явищ у південноруських говорах виділяють такі: збіг фонеми ? ( ь) з і в усіх позиціях (льсъ — ліс — лісок — лісу — ліском); збіг давніх ы та и в середній звук и (риба — від д. р. рыба, носити — від д. р. носити); подовження споконвічних о, е після занепаду ъ, ь, дифтонгізація та поступовий перехід у монофтонг і (віл — від д. р. волъ, піч — від д. р

печь) та ін.

Чимало діалектних відмінностей спостерігалося в морфології іменних частин мови: розрізнення флексій іменників -o(jo)- основ та й-основ у давальному відмінку (столу, отьцю і синові), чергування г, к, х із з, ц, с у давальному й місцевому відмінках іменників жіночого роду основ на -а (руць, нозь та ін. ); у морфології давньоруського дієслова: наявність дієслівних форм без кінцевого -т- (напише, несе, зна); поширеність закінчення дієслів першої особи множини теперішнього й минулого часів -мо на місці давнього -мь (п мо) та ін.

У давньоруському синтаксисі також виявлено окремі південноруські особливості: вживання зворотів з пасивними дієприкметниками на -но, -то без узгодження його з іменником; частіше, ніж у інших діалектних масивах, уживання сполучників, сполучних слів і часток а, та, чи (чили, ци), бо, яко, коли; вживання прийменника до у конструкціях на позначення адресата дії або об'єкта її спрямування тощо.

У зв'язку з монголо-татарською навалою у другій половині XIII ст. і розпадом Київської Русі розвинулися говіркові територіальні відмінності. Оскільки процеси мовного об'єднання у цей період загальмувалися, з'явилися передумови для поділу східних слов'ян на три народності (українську, російську й білоруську) та формування мов цих народностей. Мовні особливості південнодавньоруського племінного, а надалі територіального діалекту XI—XIII ст. , а також періоду формування української народності (IV — поч. XVII ст. ) перетворилися у відмінні риси мови української народності, а згодом й української нації.

Дещо відмінну періодизацію історії української мови на основі даних про фонологічні зміни пропонує О. Ю. Карпенко (Українська гіпотеза)(Мовознавство. — 1993. — № 5. — С. З—8). Він виділяє такі періоди: 1. Кінець II тис. до н. е. — II ст. н. е. — праслов'янська мова.

1 2 3 4 5 6

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні