Становище Української журналістики в 20

Становище Української журналістики в 20-х роках

Проблема значення періодичних видань у громадсько-політичному і культурно-мистецькому житті народу складна й багатоаспектна. Для віками позбавлених державності українців, що зберегли свою національну самобутність у сфері культури, ця проблема набуває додаткової ваги. Значення української періодики в духовному самотвердженні народу важко перебільшити. На кожному з етапів історико-літературного процесу 19-20 століть літературно-громадська преса не тільки пропагувала художню творчість, а й виконувала функцію популяризатора громадсько-політичної думки, нових філософських ідей, наукових досягнень, мистецьких рухів.

Двадцяті роки були першими роками відбудовчого періоду, роками нової економічної політики, одним з актів якої був дозвіл у листопаді 1921 року роботи приватних видавництв. Цей час був визначальним у становленні українського літературного і мистецтвознавчого журналу. У періодичному друкові НЕП дав значний цифровий зліт: у 1920 році – біля 136 журнальних назв (російською та українською мовами), у1923 більше – 250. Викликано це двома взаємопов’язаними факторами: по-перше, появою приватних видавництв, по-друге, активним ростом видавництв державних, які часто призначались для протидії першим, і кількість яких зростала пропорційно до їх кількості.

Доки книговидавнича справа не запрацювала на повну потужність, журнал був оперативним інформатором в різних галузях науки, техніки, мистецтва. На сьогодні періодичні видання тих років є невичерпним джерелом для дослідників. Без вивчення періодики цього великого поля національного духовного життя, яке часто ставало ареною боротьби за українську мову і культуру, не можуть всебічно і повно висвітлюватись ні історія суспільної думки, ні національний науково-мистецький рух у всьому його багатстві і складності.

Журнали 20-х 30-х рр. , такі як “Глобус”, “Життя й революція”, “Шляхи мистецтва”, “Критика”, “Книгар”, “Плуг”, “Гарт” та багато інших, становлять вагому складову частину історії української радянської літератури

Успадкувавши кращі традиції старшого журнального “покоління”, до якого належать “Літературно-науковий вісник”, “Киевская старина”, “Правда”, “Житіє і слово”, вони разом з тим стали представниками новаторських пошуків, сміливих експериментів в області тематики, стилю, напрямів.

Одним з найпопулярніших видань того часу був часопис “Червоний шлях”, про який дослідник літератури сказав: “З виникненням “Червоного шляху”, котрий об’єднав і групових і позагрупових письменників, у розвитку української радянської літератури”. Він був задуманий як великий літературно-науковий та громадсько-політичний місячник, що має простійні відділи:

а) красного письменства;

б) науковий;

в) громадсько-політичний;

г) книжно-бібліографічний;

д) хроніки.

Хоч це було передбачено первісним задумом структури журналу, але в процесі діяльності його найбільших здобутків було досягнуто першим відділом, через що “Червоний шлях” увійшов в історію зі статусом “літературно-художній”.

Художні частини в масових журналах такого типу необхідно розглядати як складову і дуже важливу ланку літературного процесу. Специфіка її втому, що вона найбільш пов’язана з щоденним життям суспільства, охоплює найширші кола читачів, з яких більшість дуже мало обізнана з літературним життям. Масовий журнал поширюється в найвіддаленіші куточки країни, куди “велика” література ще не доходить. Саме через це художній матеріал бере на себе функцію виховання, оформлення художніх смаків масового читача.

“Червоний шлях” з’являється в оптимальний для розвитку української культури час –1923 рік. Цим роком розпочинався період так званої українізації, що тривав до 1929 року. Головна роль у створенні концепції українізації належала О. Я. Шумському – члену оргбюро ЦККП(б)У і одному з редакторів “Червоного шляху”.

1 2 3 4 5

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні