Помаранчева революція

style="text-align: Розділ 2. Майбутні супротивники накопичують сили (2002-2004 роки)

Відставка кабінету В. Ющенка в квітні 2001 року стала рубежем у його відносинах із президентом Л. Кучмою і його прихильниками. У 2001 році опозиційні сили зайнялися підготовкою до парламентських виборів 2002 року. У січні 2002 р. передвиборчий блок «Наша Україна» очолив Віктор Ющенко. У березні 2002 року блок домігся серйозних успіхів на виборах і одержав 118 місць у Верховній Раді. Ще 23 місця завоював в парламенті Блок Юлії Тимошенко (БЮТ). Але домогтися вирішального успіху опозиція не змогла: блок «За єдину Україну» (Аграрна партія, Народно-демократична партія, Партія промисловців і підприємців, «Трудова Україна», Партія регіонів), до якого входили прибічники існуючої влади, зміг забезпечити собі перевагу в парламенті за рахунок депутатів з мажоритарних округів. Прихильники «Нашої України» були переконані, що перемога їхніх політичних супротивників стала можлива за рахунок використання адміністративного ресурсу й обмеження доступу опозиції до ЗМІ. Тепер «Наша Україна», БЮТ, СПУ, КПУ свої надії зв'язували з президентськими виборами 2004 року.

У 2001—2003 pp. найбільшу активність у критиці правлячої еліти виявляв БЮТ. Були проведені акції протесту під гаслом «Україна без Кучми», але ніяких реальних поступок влада не зробила. Серйозним ударом по авторитету Л. Кучми стали події, зв'язані з убивством Георгія Гонгадзе.

До кінця 2003 року лідером ліберально-демократичної опозиції продовжував бути В. Ющенко, що уже не приховував того, що готовий боротися за президентське крісло. У липні 2003 року «Наша Україна» остаточно прийняла на озброєння гасло. «Так! Ющенко» і жовтогарячий прапор як символ блоку.

У таборі супротивників «помаранчевих» теж ішла підготовка. Блок «За єдину Україну» розпався ще в 2002 році. На початку 2004 р

головними силами, що були готові підтримати кандидата від влади, були СДПУ(о) і Партія регіонів. Інші колишні учасники «Єдиної України» (крім ПППУ), теж були на боці кандидата від влади, але їхня роль в організації передвиборної кампанії була помітно меншою. З квітня 2003 р. замість Володимира Семиноженка Партію регіонів очолив Віктор Янукович. Він і став кандидатом на посаду президента.

Організацію передвиборної кампанії В. Ф. Януковича брали на себе як керівники Партії регіонів, так і СДПУ(о). Вони розраховували на використання досвіду російських політичних технологів, тому що влітку 2004 р. популярність В. Януковича була недостатньою для перемоги. На початку липня 2004 В. Януковича були готові підтримати 16-18% виборців, у той час як В. Ющенко міг твердо розраховувати на 24-26%.

Розпочиналася боротьба за голоси тих, хто ще не визначився з вибором або підтримував інших політиків. Вплив В. Ющенка був сильним у центральній і західній частинах України, В. Януковича підтримував Донбас і значна частина виборців сходу і півдня. 6 липня кандидатом у президенти офіційно став Ющенко, через день у президентські перегони включився і Янукович. Незабаром загальна кількість кандидатів на посаду президента досягла 25 чоловік. Серед них були як серйозні політики, що могли розраховувати на підтримку великої кількості виборців (О. Мороз, П. Симоненко, А. Кінах), так і «технічні» кандидати, про яких практично ніхто нічого не знав. Метою цих «темних конячок» було відволікання частини голосів виборців, що не були згодні

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13