Постмодерні риси художнього світу Й. Бродського

Дідони у коханні зосереджений весь сенс існування, світ для неї закінчується «краєм туніки» коханого, тимчасом як Еней жертвує любов'ю заради свого життєвого покликання) перетворюється на нездоланну прірву між жіночою та чоловічою свідомістю, між минулим (яким для Енея стає Дідона) та майбутнім (яким постає перед ним італійський берег), між кінцем одного царства (Карфагена) та початком нового (майбутньої Римської імперії). Поет, для якого індивідуальне важливіше за безособово-історичне, бачить у загибелі Дідони кінець Карфагена «задовго до Катонова пророцтва» про завоювання Карфагена Римом.

Змальовуючи переживання Дідони, поет розгортає широкий спектр тем духовного буття в їхньому сучасному розумінні. Зокрема, теми трагічної приреченості любові; драматичних розбіжностей чоловіка та жінки у їхньому ставленні до кохання; розлуки, що осмислюється закоханою жінкою як загибель усього її світу; конфлікту між почуттями та долею, що веде людину своїми стежками, не зважаючи на те, чого хоче її серце; сумного, але необхідного жертвування минулим заради майбутнього тощо.

Відтак у вірші створюється мозаїчна картина, що охоплює найрізноманітніші аспекти буття по його духовній вертикалі та земній горизонталі. Цементуючим елементом цієї мозаїки є образ моря і народжені навколо нього асоціації. Центральні образи вірша ніби створені з морської стихії: на скам'яніле море скидаються складки туніки Енея; на мушлю, що вже не розкривається назустріч поцілункові, - його губи; з рибою, яка марно метушиться біля Енеєва корабля, порівнюється любов Дідони; з морем сліз - її страждання. І навіть багаття, перед яким стоїть Дідона у фіналі вірша, перегукується з морем на основі асоціації протиставлення.

Завдяки скульптурній пластичності образів поет досягає ефекту стилізації змальованої картини у дусі античної давнини. Водночас ця особливість зображення спрямована на відтворення Кінця - любові, яка застигає у мить прощання закоханих, життя Дідони, що зупиняється, коли від'їжджає Еней, Карфагена, біля кам'яних мурів котрого розкладається багаття. Усі ці образи завмирають, ніби перетворюючись на пам'ятники самим собі - пам'ятники давно минулої «прекрасної епохи».

Якщо у поезії «Дідона та Еней» головний наголос зроблено на ідеї Кінця, то у вірші «Різдвяна зірка» на передньому плані постає ідея Початку

Саме під цим кутом переосмислюється у творі сюжет про народження Христа. Ідею Початку втілено тут у метафорі, яка уподібнює новонародженого Сина Господнього крапці - тобто вихідній точці християнського світу. Приховані у ній величезність і величність підкреслюються паралеллю з Різдвяною зіркою, яка на космічній відстані також здається «крапкою», однак її погляд, спрямований на маля, вбирає у себе неосяжно безмежне - «погляд Отця».

Зазначена метафора відкриває можливості і для відтворення сприймання світу немовлям, котре, немов звичайна дитина людського роду, почувається піщинкою у «невимовно великому» світі, і для увиразнення глибокого подиву перед зовні зовсім земним втіленням Божественного задуму, і для гри перспективою художнього зображення, у межах якої між тимчасовим і вічним відбувається парадоксальний обмін «розмірами»: вічне стискається до точки, а тимчасове надзвичайно розширюється. Такий обмін дозволяє висвітлити особливості сприйняття Божественного людством. . .

Земна і Божественна іпостасі образу маленького Христа зазначені також у вірші «Стрітення». Христос змальовується тут то як дитя, котре, не усвідомлюючи своєї значущості, сонно сопе на руках святого Симеона, то як «яскравого світла. . . джерело». Ці дві іпостасі