Повчання Володимира Мономаха
У „Повчанні” Володимир Мономах признається сам до користування Псалтирею, зазначуючи, що її відкрив і зібрав любі думки її. І не диво, бо тяжко найти в Святому Письмі таку другу книжку, де молитва була б така щира, така чистосердечна розмова з Богом, де той, хто молиться, відкривав би Богові так явно, так просто своє серце, де б в найсумніших словах, які межують з розпукою, звучала така сильна певність, що Бог опора й захист переслідуваних і терплячих, що він не покине праведника. Правдоподібно Володимир Мономах користувався також обома „Повчаннями" зі Святославового Збірника 1076 р., далі йому були відомі „Пролог", „Паримійник", „Бесіди на Шестоднев" Василія Великого — Івана Ексарха, проповіді Анастасія Синайського, Завіти дванадцяти патріархів тощо. Находився під особливим впливом богослуження першого тижня великого посту.
Характер. Володимир Мономах оминав притчі й толкуванння, зате любив сентиментально-ліричні місця. Людяність, гуманність — це основна риса його вдачі. Недурно в уривкові листа до Олега, за якого українська держава згідно з „Словом про похід Ігоря" засіялася усобицями, писав Володимир Мономах: „Не хочу я лиха, але добра хочу братії й українській землі". Відзначаючися з природи поетичним хистом і користуючися поетичними джерелами, автор „Повчання" пише до Олега про свою повдовілу невістку: „А мою невістку післати До мене, щоб я приголубив її й оплакав мужа її й те весілля їх замість пісень... А для Бога пусти її до мене швидко. Й сяде, як горлиця на сухім дереві, жаль виливаючи"... Нічого не зміняє в річи, що це позичка з толковань на Псалтирю. З подібним мотивом зустрінемося в плачі Ярославни в „Слові про похід Ігоря".