Правова соціалізація

На думку Н. Андрєєнкової, процес соціалізації завершується у віці 23-25 років, тобто з досяг­ненням молодою людиною стадії зрілості [1, с. 44]. Саме цей період необ­хідний для стійкої інтеріоризації комплексу норм і ролей, для вироблення стійкої системи соціальних орієнтацій і установок. У залежності від віку індивіда, прихильники цього підходу виділяють три основних етапи со­ціалізації:

1) первинна соціалізація (дитини);

2) маргінальна (проміжна чи псевдостійка) соціалізація (підлітка);

3) стійка (концептуальна) ціліс­на соціалізація (перехід від юнацтва до зрілості (період від 17-18 до 23-25 років).

Аналіз сукупності різних чинників на кожному з цих етапів дозволяє виділити "критичні періоди", особливо важливі для соціалізації індивідів. Для первинної соціалізації— це перші 2-3 роки і час вступу до школи. Для маргінальної соціалізації— перетворення дитини в підлітка і підлітка в юнака. Для стійкої соціалізації— початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості.

Обмеженість такого підходу пов'язана із двома аспектами проблеми. по-перше, це розуміння дитинства (а іноді і юнацтва, молодості в цілому) лише як підготовки до "справжнього" життя, що почнеться з досягнен­ням дорослості. Такий підхід істотно спотворює зміст соціалізації, обме­жує активність молодої людини, привчає бачити в сьогоденні тільки засіб досягнення чогось у майбутньому. При цьому сьогоднішнє життя, ви­ходячи з цього підходу, сприймається як щось вимушене, тимчасове, примусове. "Щоб випробувати повноту життя, — відзначає І. Кон, — треба, однак, не тільки вміти бачити в сьогоднішній праці "завтрашню радість" (А

Макаренко), але і відчувати самоцінність кожного даного моменту діяльності, радість подолання труднощів, пізнання нового і т. д. "

Другий аспект цієї проблеми обумовлений появою у вітчизняній науко­вій літературі поглядів, що переоцінюють вплив навчання і виховання на протікання процесу соціалізації. Від подвійності такого роду врятовані ті найбільш продуктивні моделі соціалізації, які можна об'єднати в рамках концепції соціалізації дорослих, чи концепції безперервної соціалізації.

Одним з тих, хто першим описав соціалізацію як процес, що триває протягом усього життя, був американський соціолог О. Брим-молодший. Відмінність соціалізації дорослих від соціалізації дітей, на його думку, полягає в тому, що соціалізація дорослих націлена на зміну по­ведінки в новій ситуації, тоді як у дітей акцент робиться на формування ціннісних орієнтацій. Крім того, дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати норми і сприймати їх критично, у той час як діти в змозі лише засвоювати їх. І, нарешті, соціалізація дорослих допомагає придбати необхідні навички (часто конкретного характеру), а соціалізація дітей пов'язана більшою мірою з мотивацією.

Характерно, що деякі соціологи акцентують увагу на відмінностях соціалізації в дитинстві й у зрілому віці. Вони вважають, що життя доро­слих — це серія очікуваних і несподіваних криз, які потрібно переборо­ти. До таких критичних моментів у житті дорослих індивідів Д. Клаузен, наприклад, відносить вибір професії, "криза сорокалітніх" і ін. Подібну точку зору називають іноді в літературі адаптивним підходом [36, 109], що, на наш погляд, не зовсім точно відповідає змісту терміна "адапта­ція". Оскільки мова йде про подолання стресів, що виникають у даних ситуаціях, то це свідчить скоріше про те, що адаптація не відбулася, що характеристика ситуації значно перевищила адаптивні можливості інди­віда, і

1 2 3 4 5 6