Правові питання застосування підрозділів Збройних Cил України в миротворчих операціях

На сучасному етапі розвитку суспільства визначилась тенденція розповсюдження конфліктів не міждержавного характеру. Найбільшими особливостями таких конфліктів є висока швидкоплинність розвитку латентної фази та вихід на озброєний рівень розвитку. Вони створюють велику потенціальну небезпеку для існування миру у сучасному світі. Одним з факторів урегулювання збройних конфліктів є застосування військової сили, яка повинна використовуватись лише, відповідно до міжнародного права, у виняткових випадках та як крайня міра при ретельному врахуванні всіх обставин. Також необхідно зауважити, що застосування сили у міжнародному праві можливе і за відсутності самого збройного конфлікту як такого, у випадках грубого порушення прав людини, на що вказує М. І. Неліп наводячи приклад подій у Сомалі 1992 року [1 ]. Право застосовувати силу в міжнародному праві за умов відсутності збройної фази конфлікту при загрозі миру підтверджено також положеннями статті 39 Статуту Організації Об’єднаних Націй(ООН), де сказано, що Рада Безпеки визначає існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру або акту агресії та вирішує, які міри потрібно прийняти відповідно до ст. 41 та 42 для підтримки або відновлення міжнародного миру та безпеки [2 ]. На рис. 1 показано динаміку росту кількості персоналу, що залучається до виконання миротвор­чих завдань і яка відображає тенденцію розвитку миротворчих операцій.

Україна, усвідомлюючи свою відповідальність за підтримку стабільності у світі, бере участь у нейтралізації цих конфліктів шляхом відрядження миротворчого контин­генту до зон конфліктів. Станом на 29

08. 03 3011 військовослужбовців Збройних Сил України (ЗСУ) беруть участь у 9 миротворчих місіях ( з них 1656 виконують завдання в секторі “Південь – Центр” польської зони відповідальності в Іраку) [3 ].

 

Рис. 1. Кількість особового складу, який брав участь у миротворчих операціях ООН у період 1993–2002 роках по категоріях (дані на грудень місяць кожного року)

 

У дослідженнях і публікаціях закордонних та українських авторів окремою пробле­мою при вивченні питання застосування національних підрозділів збройних сил в опера­ціях по підтримці та примушенню до миру (класифікація дається згідно з такими розробле­ними західними експертами поняттями, як ”Peacekeeping” та ”Peace enforcement” [4 ], хоча українськими науковцями вже зроблено більш детальне розмежування миротворчих операцій, але воно не виходить за межі західної концепції) у складі миротворчих контин­гентів різних міжнародних організацій стає відповідність національного законодавства міжнародним нормам права. А. В. Демуренко в статті “Співставлення юридичного офор­млення миротворчих контингентів Росії та деяких країн НАТО” [5 ] наголошує на відсут­ності чіткого розуміння правового аспекту взаємодії між військовими формуваннями в процесі миротворчої діяльності та відсутності уявлення сторін стосовно специфіки юридичної бази військового співробітництва. В. С. Нестеров у роботі “Міжнародно-правове положення миротворчих сил ООН” [6 ] говорить про появу нового міжнародно-правового явища, пов’язаного з виникненням особливого статусу миротворчих підроз­ділів, який не відповідає визначенню комбатантів та не комбатантів, що встановленовідповідними Гаазькими та Женевськими конвенціями, які стосуються права війни. Він також зазначає, що міжнародна практика має новий досвід у проведенні акцій з підтримки або забезпечення миру. Ці акції на сучасному етапі можуть проводитись не лише у вигляді прямої участі (ООН), але і від її імені, наприклад під егідою Організації Північноат­лантичного договору (НАТО), що викликає великі протиріччя та різкі заперечення з боку суспільства.

Участь України у миротворчих операціях розпочалася затвердженням Верховною Радою України постанови ”Про участь батальйонів Збройних Сил України в Миро­творчих Силах Організації Об’єднаних Націй у зонах конфліктів на території колишньої Югославії” від

1 2 3 4 5

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні