Правові питання застосування підрозділів Збройних Cил України в миротворчих операціях

Для того, щоб уникнути двоякості ситуації, необхідно при підписанні та ратифікації міждер­жавних угод обговорювати момент відповідності дій держав при застосуванні військової сили нормам Статуту ООН. Необхідно також враховувати, що сучасні міжнародні від­носини визнають легітимність операцій, що проводяться, і без згоди Ради Безпеки ООН, а за домовленістю між сторонами за наявності рекомендацій з боку Генеральної Асамблеї.

Основним документом, що передбачає можливість застосування підрозділів ЗСУ у міжнародних операціях по підтримці миру, спільних навчаннях і заходах програми “Партнерство заради миру” у взаємодії з збройними силами США є угода між Урядом України та Урядом США щодо реалізації програм і проектів міжнародної допомоги у військовій сфері [12 ]. Реалізуючи національну політику в сфері національної безпеки, втілюючи положення Хартії про особливе партнерство між Україною і Організацією Північноатлантичного Договору, Україною була прийнята Державна програма спів­робітництва України з НАТО на 2001–2004 роки [13 ], яка є правовою основою для допус­ку підрозділів держав-членів союзу на територію України та участі підрозділів ЗСУ в миротворчих операціях, що проводяться під керівництвом НАТО.

Окремим питанням стоїть застосування військових в операціях по підтримці та приму­шенню до миру на території Співдружності Незалежних Держав. У СНД, яка користу­ється правами регіональної організації, вже розроблено та прийнято комплекс документів, що визначають підстави застосування національних збройних сил у миротворчих операціях на території Співдружності. Їх можна поділити на дві основні групи. До першої групи можна віднести прийнятий у 1993 році Статут СНД [14 ], положення якого визначають порядок вирішення спорів і конфліктів між державами-членами Співдруж­ності

Наступна група документів має конкретні питання формування та діяльності колективних сил по підтримці миру в СНД: Угода “Про групи військових спостерігачів та Колективні сили по підтримці миру” [15 ]; протоколи про статус груп військових спос­терігачів і колективних сил по підтримці миру в СНД, про тимчасовий порядок формування та застосування груп військових спостерігачів (ГВС) та колективних сил по підтримці миру (КСПМ) у зонах конфліктів між державами та в державах-учасницях СНД та про комплектування, структуру, матеріально-технічне та фінансове забезпечення цих сил). Україна на базі цих документів відряджала військових спостерігачів до Тад­жики­стану (військові спостерігачі – 3 особи, 1994–2000 р. ), до Грузії (військові спостері­гачі – 5 осіб, 1993 р. ), до Придністровського регіону Республіки Молдова (10 військових спостерігачів 1998 р. [16 ]).

Правові, організаційні та фінансові засади щодо участі України в міжнародних миро­твор­чих операціях, а також порядок направлення Україною військового та цивільного персоналу визначається Законом України “Про участь України в міжнародних миротвор­чих операціях” [17]. Цей Закон передбачає право надавати військові підрозділи, ґрунтуючись на положеннях глави VII Статуту ООН, для участі в миротворчих місіях, що проводяться під егідою регіональних організацій, ОБСЄ. Закон обмежує форми діяль­ності ЗСУ в міжнародних миротворчих операціях, що проводяться під контролем Ради Безпеки ООН. Підрозділи Збройних Сил України при виконанні миротворчих місій можуть бути застосовані для врегулювання або створення умов для врегулювання між­дер­жавних, а також внутрішніх конфліктів (незалежно від того, чи є цей конфлікт зброй­ним, чи лише може перейти в фазу збройного протистояння) за згодою сторін конф­лікту або з використанням примусових заходів за рішенням Ради Безпеки ООН, що може вклю­чати, зокрема, спостереження і контроль за дотриманням угод про припинення вогню та інших ворожих дій, роз’єднання сторін, які конфліктують, роззброєння і розформування їхніх підрозділів, виконання інженерних та

1 2 3 4 5

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні