Предмет і функції політичної економії

Предмет і функції політичної економії

Тільки тепер, після попереднього аналізу економіки, можна визначити, що ж вивчає політична економія, тобто яким є її предмет.

Звернувшись до наукових літературних джерел минулого і сьогодення, можна побачити еволюцію уявлень про предмет політичної економії.

Зокрема, меркантилісти – представники першої в історії економічної шко­ли (XVІ-XVIIІ століття), які відображали економічні інтереси купців і торгів­ців[1], дали першу назву економічній науці – політична економія. Мерканти­лісти вважали політичну економію наукою про багатство, «сукупність правил господарської поведінки» і про «торговий баланс». Сферою створення багат­ства при цьому уявлялася торгівля, насамперед міжнародна.

Термін «політична економія» як назва науки з’явився у 1615 році, коли французький меркантиліст А. де Монкретьєн видав свою книгу «Трактат політичної економії». Цей термін А. Монкретьєн сконструював з грецьких слів politikos – «державний, громад­ський», oikos – «домашнє господарство», nomos – «закон», тобто «політична економія» – «державне (громадське) управління домашнім господарством».

Школа фізіократів, яка існувала у Франції у 60-70-х роках XVIII століття (Ф. Кенé, А. Тюргó та інші) перенесла предмет досліджень політичної економії з сфери обігу до сфери виробництва, що було величезним досягненням еконо­мічної думки того часу.

Водночас, фізіократи помилково вважали джерелом багатства лише сіль­ськогосподарське виробництво, хоча й трактували багатство, на відміну від меркантилістів, матеріальними благами. За уявленнями фізіократів, предметом політичної економії є національне багатство, під яким вони розуміли про­дукт землеробства.

Англійська класична політична економія (XVII-XІХ століття) розширила предмет політичної економії до досліджень умов виробництва та нагромад­ження національного багатства (А. Сміт, 70-ті роки XVIII cтоліття), а також розподілу цього багатства (Д

Рікардо, початок ХІХ століття), створюваного у всіх галузях матеріального виробництва (промисловості, сільському господар­стві, будівництві тощо, а не тільки у землеробстві), що проявляється в еконо­мічних законах та економічних відносинах.

Марксистська політична економія (друга половина ХІХ століття) пред­метом політичної економії вважала систему виробничих відносин – відносин між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання життєвих благ (багатства) і відповідну систему економічних законів (К. Маркс).

Паралельно з цим розвивалося й уявлення про політичну економію як науку про народне господарство (В. Рошер і К. Бюхер – представники так зва­ної історичної школи в економічній теорії, 30-40-ві роки ХІХ століття).

У надрах маржиналізму[2] у його неокласичному варіанті наприкінці ХІХ століття з’явилась нова назва економічної теорії – «економікс» (В. Джевонс, А. Мáршалл), предмет якої обмежувався дослідженням багатства і економічної поведінки раціонального господарюючого суб’єкта стосовно його виробни­цтва, розподілу та споживання. Увага зосереджувалася на ізольованому су­б’єкті господарювання, його стимулах до дії і мотивах протидії, тобто підкрес­лювалася роль людини в економіці.

Якщо маржиналісти і неокласики обмежили предмет політичної економії (економічної теорії) виключно рівнем окремого господарюючого суб’єкта (під­приємства), то кейнсіанці (Дж. М. Кейнс, 30-ті роки ХХ століття) значно роз­ширили його, перенісши центр досліджень на рівень усієї економіки в цілому, тобто на рівень макроекономіки.

Джон М. Кейнс під предметом політичної економії[3] розумів дослідження кількісних функціональних залежностей у ринковій економіці, взаємозв’я­зків макроекономічних параметрів. Водночас великий англійський економіст застерігав: «Економічна теорія не є набором

1 2 3 4 5