Предмет і функції політичної економії
Предмет і функції політичної економії
Тільки тепер, після попереднього аналізу економіки, можна визначити, що ж вивчає політична економія, тобто яким є її предмет.
Звернувшись до наукових літературних джерел минулого і сьогодення, можна побачити еволюцію уявлень про предмет політичної економії.
Зокрема, меркантилісти – представники першої в історії економічної школи (XVІ-XVIIІ століття), які відображали економічні інтереси купців і торгівців[1], дали першу назву економічній науці – політична економія. Меркантилісти вважали політичну економію наукою про багатство, «сукупність правил господарської поведінки» і про «торговий баланс». Сферою створення багатства при цьому уявлялася торгівля, насамперед міжнародна.
Термін «політична економія» як назва науки з’явився у 1615 році, коли французький меркантиліст А. де Монкретьєн видав свою книгу «Трактат політичної економії». Цей термін А. Монкретьєн сконструював з грецьких слів politikos – «державний, громадський», oikos – «домашнє господарство», nomos – «закон», тобто «політична економія» – «державне (громадське) управління домашнім господарством».
Школа фізіократів, яка існувала у Франції у 60-70-х роках XVIII століття (Ф. Кенé, А. Тюргó та інші) перенесла предмет досліджень політичної економії з сфери обігу до сфери виробництва, що було величезним досягненням економічної думки того часу.
Водночас, фізіократи помилково вважали джерелом багатства лише сільськогосподарське виробництво, хоча й трактували багатство, на відміну від меркантилістів, матеріальними благами. За уявленнями фізіократів, предметом політичної економії є національне багатство, під яким вони розуміли продукт землеробства.
Англійська класична політична економія (XVII-XІХ століття) розширила предмет політичної економії до досліджень умов виробництва та нагромадження національного багатства (А. Сміт, 70-ті роки XVIII cтоліття), а також розподілу цього багатства (Д
Марксистська політична економія (друга половина ХІХ століття) предметом політичної економії вважала систему виробничих відносин – відносин між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання життєвих благ (багатства) і відповідну систему економічних законів (К. Маркс).
Паралельно з цим розвивалося й уявлення про політичну економію як науку про народне господарство (В. Рошер і К. Бюхер – представники так званої історичної школи в економічній теорії, 30-40-ві роки ХІХ століття).
У надрах маржиналізму[2] у його неокласичному варіанті наприкінці ХІХ століття з’явилась нова назва економічної теорії – «економікс» (В. Джевонс, А. Мáршалл), предмет якої обмежувався дослідженням багатства і економічної поведінки раціонального господарюючого суб’єкта стосовно його виробництва, розподілу та споживання. Увага зосереджувалася на ізольованому суб’єкті господарювання, його стимулах до дії і мотивах протидії, тобто підкреслювалася роль людини в економіці.
Якщо маржиналісти і неокласики обмежили предмет політичної економії (економічної теорії) виключно рівнем окремого господарюючого суб’єкта (підприємства), то кейнсіанці (Дж. М. Кейнс, 30-ті роки ХХ століття) значно розширили його, перенісши центр досліджень на рівень усієї економіки в цілому, тобто на рівень макроекономіки.
Джон М. Кейнс під предметом політичної економії[3] розумів дослідження кількісних функціональних залежностей у ринковій економіці, взаємозв’язків макроекономічних параметрів. Водночас великий англійський економіст застерігав: «Економічна теорія не є набором