Принцип гуманізму народного виховання

Принцип гуманізму народного виховання

Народна педагогіка — цілісна педагогічна система. Вона має чітко означену мету виховання і традиційно усталені засоби для її досягнення. Зміст і методи народної педагогіки базуються на народному світобаченні й народній психології, тобто етнопедагогіка витворювалась відповідно до народної душі, ментальності. Кордоцентричність української вдачі, мрійливість, лагідність і ліризм нашого народу обумовили загальний гуманістичний стиль української етнопедагогіки. Цей гуманізм виявляється, перш за все, в особливому ставленні до дитини, її здоров'я і благополуччя в системі народних цінностей.

Дитина — дар божий, її слід оберігати й доглядати, дбати про її тендітну душу, не допускати наруги над нею. Найстрашніший гріх чекає жінку за дітозгубництво; засуджується народом і народження позашлюбних дітей, безбатечників, що позбавляє дитину гармонійності в розвитку, примушує її страждати. Цим обумовлені надзвичайно лагідні, гуманні у своїй основі засоби української етнопедагогіки, особливо ті, що звернені до немовлят, — колискові пісні, забавлянки й баєчки, пеступіки й утішки.

Однак народна педагогіка рекомендує поєднувати лагідні засоби впливу з розумною вимогливістю («Хто дітям потаче, той потім плаче»), покаранням, хоча надає перевагу заохоченням.

Вдумливо вдивляється народ у душу дитини, вивчає її психологію, розмірковує про заохочування чи кару. Карати слід лише тоді, коли дитина завинила свідомо. Якщо вона з однаковою готовністю хапає запалену скалку і блискучу монету, це не привід для покарання; якщо ж свідомо віддає перевагу блискучій монеті, то вже «мож бити, не зашкодит», — уважають гуцули.

В українській етнопедагогіці чітко простежуються головні принципи, або засадничі ідеї, виховання: природо-відповідність, культуровідповідність, народність виховання, його трудовий характер, зв'язок виховання з життям, єдність виховного й освітнього елементів у єдиному педагогічному процесі

 Природо-відповідність полягає у сприйнятті людини — об'єкта і суб'єкта виховання — як частини живої природи. Згідно з цим принципом слід зважати на вік вихованця (найкраща пора для виховання — дитинство й підлітковий вік, бо психіка юної особистості гнучка й податлива: «Гни дерево, поки молоде, вчи дитя, поки мале», «З молодого, як із воску, що хочеш, те й виліпиш»), його індивідуальні особливості («У лісі й двох дерев нема однакових, не те що людей»); гармонізувати стосунки людини з природою. Остання вимога реалізувалась у народній системі виховання чітко й послідовно, цьому була підпорядкована календарна обрядовість.

Культуровідповідність — це вимога оволодіння молодими поколіннями до повноліття обов'язковим мінімумом культурних цінностей свого народу, краю. Культуровідповідність до життя в даному суспільстві визначалась за допомогою різноманітних випробувань і перевірок, становлення певних вимог. Так, українська дівчина повинна була до повноліття вишити певну кількість рушників, хустин, розмалювати піч раніше, ніж іти на вечорниці. Своя вимога до художньо-естетичного розвитку була у гуцулів: «То не гуцул, що не грає». Народна педагогіка вважає кожну людську особистість продуктом, носієм і творцем культури свого народу.

Праця — покликання людини і засіб її виховання. Щодо участі дітей і підлітків у продуктивній праці здійснюється періодизація їх віку. У цій періодизації є такі межі, як «свій пастух» (від 8—9 років), «своя нянька», тобто старша у сім'ї дівчинка, якій минуло 5 літ.

Народність виховання — це виховання людини в дусі народних ідеалів, відповідно до його потреб і близькими йому психологічно засобами. Найважливіший засіб народного виховання — це рідна мова, рідне слово. Не випадково

1 2

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні