Проблема політичного менталітету

Становлення національного менталітету

Менталітет (ментальність) в політиці - сукупність стійких, загальнопоширених в тій або іншій соціальній спільності, групі уявлень, що відображають особливе бачення політичної і соціальної реальності людей, які належать до неї.  Об'єднуючи раціональне і підсвідоме, чуттєве і логічне, ціннісні та інші переконання, менталітет відображає спосіб, характер, метод суспільного і групового мислення, характеризує стійкий стан умонастроїв суспільного і групового суб'єкта політики.

Поняття менталітет склалося на початку XX ст. у руслі західноєвропейської культурної традиції і спочатку використовувалося як одна з характеристик раціональних основ духовного життя суспільства. Поняття менталітет свідчило про відмінність характеру і джерел мислення, що існували в громадянському суспільстві, у порівнянні з основами власне політичних переконань. Згодом, поряд з внутрішнім ускладненням змісту поняття менталітет стало застосовуватися для характеристики складу мислення соціальної спільності, групи не тільки в національній, релігійній та інших неполітичних сферах життя, але й в політиці. В залежності від менталітету, що склався, соціальна спільність - клас, народ, нація та інші володіють певною сприйнятливістю до того або іншого типу ідеології, культурних норм, політичних вимог тощо. Менталітет має спроможність виявляти відносно автономний вплив на політичну поведінку суб'єктів.

Менталітет - форма соціально-культурного закріплення людської суб'єктивності, що відображає залежність свідомості окремої особи від форм суспільної свідомості і суспільного буття.  Констатація самобутньої української національної культури ставить проблему порівняльного аналізу її з іншими культурами і пошуку загальних першоджерел. На такому шляху досягається не просто розуміння об'єктивного змісту культури, але й конструювання індивідом свого бачення культурного життя. Об'єктивні факти стають індивідуальними формами свідомості, а їх інтерпретація створює канал переходу об'єктивного сенсу в людську суб'єктивність. А це і є процес духовного засвоєння дійсності

Культурна спадщина приходить з глибин буття і свідомості в період загальної соціальної кризи. З такого моменту мислення починає причепливо аналізувати існуючу культуру, оцінювати її однозначно негативно і захоплюватися її минулими формами. Звідси бере початок гасло повернення до джерел етнічної культури, розривається зв'язок часів і знецінюється соціокультурний процес. До того ж самобутність культури оцінюється з позицій її споконвічної незалежності від інших культур.

Історія свідчить, що культура України, розташованої на шляхах світової торгівлі, формується, орієнтуючись і на культуру Заходу, і на культуру Сходу. Її "вписаність" в контекст світової культури безсумнівна: показником освіченості вважалося знання трьох мов. Тільки з XVII сторіччя починає культивуватися ідея малоцінності українського народу і української культури. З подолання ідеї малоцінності української культури і починається становлення українського національного менталітету. Несприйняття і засудження більшістю громадян України минулого досвіду повністю виправдане. Радикально налаштована українська молодь звинувачує старші генерації принаймні в появі обставин, що викликали, по-перше, неспроможність попереднього глибокого осмислення дійсності перед тим, як її перетворювати; по-друге, неспроможність сприймати свою та чужу діяльність через призму загальнолюдської моральності. В сучасних умовах громадяни України відкривають для себе той менталітет, що попередні генерації людей закріпили в "вічних" книгах людства (Біблії, Корані, Бхагаватгіті, Упанішаді, Трипітакі тощо). Саме тут виявляються джерела того менталітету, що складає базу сучасного людства. Духовне багатство вічних книг, що відображають єдину світоглядну настанову: прогрес людського роду визначається не боротьбою між людьми, а результатами боротьби між плоттю і душею самодіяльної особистості. Еволюція людського розуму (і, насамперед, практичного

1 2 3 4 5 6 7

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні