Просторіччя

До цієї лінгвістичної категорії відносять його автори енциклопедії «Українська мова», де в статті суржик зазначено: «Уживається переважно щодо українського просторіччя, засміченого невмотивовано запозиченими (внаслідок українсько-російської інтерференції) російськими елементами: самольот, січас, тормозити, строїти, кидатися в очі, займатися в школі, гостра біль.

Відповідно й автор енциклопедичної статті просторіччя розглядає суржик як один із різновидів цієї форми існування української мови. В. Труб, аналізуючи суржик, схиляється до кваліфікації його як просторічної форми українського мовлення, проте висловлює й певні застереження щодо цього: «Суржик — це спотворена, просторічна форма першої підлеглої (не домінуючої) мови, яка є результатом мало усвідомленої спроби мовця наблизитися до опанування не першої домінуючої мови». Далі дослідник зазначає: «Відтак суржик постає як “третя” мова.

Функціонально вона співвідноситься з українським просторіччям. За нормальних обставин українське просторіччя має бути однією з підсистем української мови (так само як російське просторіччя є однією з підсистем російської), однак суржик не є такою підсистемою, оскільки до його складу входять елементи, які не можуть бути зареєстровані в жодному нормативному словнику української мови». Як бачимо, віднесення суржику до просторічних мовних форм здійснюється в координатах класифікації мовних систем, прийнятих у російській лінгвістиці. Проблему ускладнює, однак, недостатня усталеність категорії «просторіччя» в російському мовознавстві, значна розбіжність у поглядах на визначення її меж, яку демонструють навіть видання енциклопедичного типу. Зокрема, «Словник лінгвістичних термінів» Ольги Ахманової визначає просторіччя як «слова, вирази, звороти, форми словозміни, що не входять до норми літературного мовлення».

У той же час енциклопедія «Російська мова» інакше трактує це поняття: «Просторіччя — слово, граматична форма або зворот переважно усного мовлення, що вживається в літературній мові звичайно з метою зниженої, грубуватої характеристики предмета мовлення, а також просте невимушене мовлення, яке містить такі слова, форми і звороти»

Як видно з уже наведених дефініцій, головна суперечність у розумінні досліджуваної мовної категорії в російській лінгвістиці полягає в тому, що до неї відносять два різних явища — з одного боку, мовлення, котре перебуває за межами літературної норми, з другого — мовлення, що не порушує норм, але має знижену, фамільярну експресію.

У «Лінгвістичному енциклопедичному словнику» зроблено спробу уникнути суперечности в дефініції шляхом розрізнення двох видів російського просторіччя — нелітературного та літературного. Відсутність узгодженого погляду на просторіччя в русистиці вплинула і на принципи класифікації форм побутування української мови. Це відображає, зокрема, тлумачний словник, де у відповідній статті доволі невдало поєднано обидва типи просторіччя, виділеного в російській мові. Відтак цю категорію визначено у двох значеннях: «1. Побутове мовлення (на відміну від книжної, літературної мови). 2. Слово, граматична форма, зворот, що не є нормою літературної мови, але вживається в побутовому мовленні, а в художніх творах використовується як стилістичний засіб для надання мові зневажливого, іронічного, жартівливого та ін. відтінку». Перенесення на українські мовні реалії лексикографічних засад русистики поглибило суперечливість тлумачення, оскільки фактично вивело за межі літературної мови всю сферу побутово-розмовного мовлення.

Слід зазначити, що сама можливість застосування до українських мовних типів засад функціонально-стильової градації лексики, розробленої на базі російської мови, в даному разі лишається проблематичною. Річ у тім, що категорія просторіччя стосується міських норм побутового мовлення, а саме ці

1 2 3 4

Схожі роботи