Просторіччя

форми в українській мові функціонують неповноцінно, власне, в більшості міських центрів України вони витіснені російською мовою. Саме тому, хоча тлумачний словник української мови і дав визначення категорії просторіччя, вона лишилась за межами української лексикографічної практики. Ремарка «просторічне» стосовно української лексики відсутня і в самому тлумачному словнику, і в перекладних російсько-українських словниках, де часто вживаній російській позначці «просторічне» в українській частині відповідають інші ремарки — «розмовне», «фамільярне», «зневажливе», «вульгарне» і под. Останнім часом в українському мовознавстві з’явилися праці, автори яких переглядають попередні засади функціональної класифікації лексики і формулюють нові підходи до виділення ідіом. Значно чіткішу дефініцію просторіччя дав, зокрема, О. Тараненко в енциклопедії «Українська мова»: «один зі структурно-функціональних некодифікованих різновидів загальнонародної мови, який, не будучи обмеженим територіальними або вузькосоціальними рамками, разом із діалектами та жаргонами протистоїть літературній мові, її розмовному стилю.

Основна форма функціонування просторіччя — усно-розмовна мова осіб, не знайомих у необхідному обсязі з літературними нормами внаслідок недостатньої освіченості». У наведеному визначенні категорія просторіччя обмежена сферою мовлення, що перебуває поза нормами мовного стандарту. За такого розуміння просторіччя цілком виправданим є включення суржику до цього різновиду мовлення, як це робить автор зазначеної статті. Таким чином, якщо й орієнтуватись на російську лінгвістичну традицію виділення просторічних форм мовлення, то суржик правомірно співвідносити у функціональному плані тільки з нелітературним типом російського просторіччя. Водночас у деяких працях спостерігається надто широке розуміння суржику, спричинене, очевидно, хибним ототожненням цього специфічно українського феномена з російським просторіччям у другому — ширшому — значенні слова

Так, Майкл Флаєр, автор статті про суржик, опублікованої в журналі «Критика», виявляє хибне уявлення про характер соціального середовища, в якому виникає і побутує розглядувана субмова. «В битві за мовну першість, — пише він, — вибір загалом обмежується двома мовними стандартами — української чи російської мови. Та поки вони змагаються за роль високої мови в Україні, роль низької виконує українсько-російський суржик. За останні п’ять років у цій своїй функції він став своєрідним мовним притулком для відчужених і бунтарів, тих, хто йде проти норм суспільних умовностей, хай то представники молодіжної культури, кримінальний елемент, військові чи свідома свого соціального статусу модерна тусовка».

Суспільні групи, що їх дослідник відносить до соціальної бази суржику, насправді є носіями професійних і корпоративних жаргонів, або, за іншою термінологією, соціальних діалектів. Останні виникають внаслідок свідомого прагнення певної групи мовно виокремитись, а в деяких випадках і протиставитись іншим у межах усього соціуму. Натомість постання суржику спричинене протилежною психологічною мотивацією, а саме намаганням носіїв української сільської говірки, або й літературного стандарту, пристосуватися до російськомовного міського середовища, а це явище принципово іншої природи. Відмінність між соціальним діалектом і суржиком як різновидами усного мовлення полягає також у тому, що соціальний діалект утворюється в межах однієї мови — або російської, або української, тоді як суржик є змішаним типом мовлення. Чимало плутанини вніс у проблему ідентифікації розглядуваної субмови Олександр Гриценко, один із авторів присвяченого суржикові есею, вміщеного у виданні «Нариси української популярної культури» (К. , 1998). Класифікація лінгвістичних явищ, котрі культуролог ідентифікує як суржикомовні, фактично підводить під це визначення всі типи українського мовлення, що побутують в Україні, — і сленговий текст О. Забужко, і вивчену

1 2 3 4

Схожі роботи