Психологічні особливості діяльності правоохоронця в екстремальних умовах
У професійній діяльності працівників правоохоронних органів можна виділити такі різновиди екстремальних ситуацій:
1) швидкоплинна — пов'язана з необхідністю діяти при жорсткому дефіциті часу, у швидкому темпі, при високому рівні організованості та зі значним психологічним навантаженням (наприклад, затримання злочинця, участь у ліквідації наслідків катастрофи);
2) довготривала — потребує постійної готовності до можливої небезпечної дії при загальних монотонних умовах праці (наприклад, чекання виклику на виїзд під час чергування, перебування в засідці);
3) викликана необхідністю перевірки ймовірностно неправдивої інформації — повідомлення з метою дезінформації про вчинений злочин, про можливу небезпеку (пожежу, мінування тощо);
4) викликана «невизначеністю» — потребує вибору одного з варіантів поведінки, однаково значимих для працівника (виконати службовий обов'язок чи не втручатись в події для власної безпеки);
5) породжена суб'єктивними обставинами, тобто самим працівником (відволікання чи нестійкість уваги в небезпечній ситуації, що призводить до помилкових дій, непрофесійне виконання дій тощо).
При виконанні працівниками правоохоронних органів своїх професійних обов'язків у екстремальних ситуаціях можлива організація діяльності різних рівнів, полярними з яких є: вищий та нижчий.
Вищий рівень діяльності — виявляється у підсиленні регулюючих функцій психіки, передбаченні і своєчасному врахуванні можливих змін в обставинах, у швидкому, чіткому й грамотному застосуванні засобів і прийомів дій, при необхідності — їх видозміни. Підвищується ступінь вольової керованості діяльністю та її загальна ефективність.
Нижчий рівень діяльності — нездатність сконцентрувати увагу на головному, порушення внутрішньої упорядкованості психічних процесів, непослідовність і неточність виконання дій, ігнорування минулого досвіду, стереотипне повторення певних дій при відсутності такої необхідності, покваплива і сумбурна поведінка або ж заторможеність, заціпеніння. Аналіз трагічних для працівників наслідків та фронтовий досвід свідчать, що таке заціпеніння (ступор) при реальній небезпеці для життя звичайно призводить до загибелі людини. Але його настання не буває випадковим, воно спричиняється відсутністю готовності діяти доцільно, страхом небезпеки через відсутність досвіду («необстріляність»), боягузтвом та легкодухістю як стійкими рисами характеру, низьким рівнем психологічної підготовки, а також загальною професійною непридатністю.
При виконанні професійних дій високого ступеня відповідальності, що потребують пошуку нестандартних варіантів виходу з напруженої ситуації, спостерігаються такі явища:
розгубленість (24 %), зниження координованості і точності рухів (29,8 %), уповільнення реакції (27 %), порушення логіки міркувань (18 %), зниження критичності мислення (11 %), розлади сприймання і уваги (8,9 %). За даними проведеного МВС РФ опитування, при припиненні масових безчинств вимогами закону керувалися 32 % працівників, приблизно 40 % виходили з власних моральних принципів, 8 % визначали свою поведінку як таку, що детермінувалась самозбереженням. На недостатню психологічну підготованість до дій у складних умовах вказали 20 % опитуваних, хоча при цьому їхня поведінка зовні виглядала впорядкованою.
Розглянуті різновиди екстремальних ситуацій та особливостей поведінки при їх вирішенні спричиняють виникнення специфічних емоційних станів, найбільш типовими серед яких є: стрес, фрустрація, конфлікт, криза. Строго кажучи, перераховані стани є не стільки самостійними психоемоційними станами, скільки окремими проявами загального екстремум-стану, який охоплює особистість, індивідуалізованого за змістом і динамікою. Цим визначається,